4

– Ти у нас хто? Як ти тут опинився, га? Друже. А гарний який, дарма, що весь у квашеній капусті, – Чоловік взяв його на руки й став роздивлятися.
– Породистий, мабуть, – підійшов напарник, водій сміттєвоза. Сем піджав свого хвоста й мав такий безпорадний вигляд, що важко навіть описати. Складалося враження, що він тільки народився й впав у крижану річку, настільки сильно він змерз.
– Сади цього хлопця в кабіну. А там вирішимо, що з ним робити, бо пропаде, – порадив водій. Так Сем опинився у кабіні сміттєвоза. Він умостився серед брудного ганчір’я, рукавиць і гайкових ключів. На цей раз Сему пахло мазутом і болтами (так-так, ви не помилилися: болти, виявляється, теж мають свій запах. І коли вже Сему так здалося, то нехай так і буде). У шлунку страшенно бурчало, він не їв із учорашнього дня ані крихти. Але принаймні було не так холодно й сухо. Чоловіки посідали в кабіну, хлопнули дверима, «Маз» затрясся, закрутилися шестерні в коробці передач і вони рушили. Сем під час хитавиці щоразу стукався головою об великий ключ на «22», що стирчав із залізної коробки. «Як же хочеться їсти», – крутилося у нього в голові. Поворот за поворотом, машина пригальмувала (знову Сем відчув різкий вереск гальм і те саме специфічне шипіння стислого повітря, яке він чув зранку) й водій вимкнув мотор. Вони приїхали на велетенську базу.
– Йди-но сюди, дружочок, – чоловік у зеленому комбінезоні взяв його на руки й поніс у якесь приміщення. Скрізь на подвір’ї стояли великі автомашини: сміттєвози, екскаватори, снігоприбиральні машини тощо. Це був міський автодорожній парк.
– Ось тобі молоко. Їж, – сказав чоловік-вусач і підсунув йому під ніс миску. миску.
15
– Дивися, як уплітає. Ніби перший раз бачить. А де ви його знайшли? – Сема обступили робітники. Люди розпитували й розглядали його, ніби цяцьку.
– Гарний, породистий, – сказав один з гурту.
– Викинули. Скільки таких, – прокоментував інший.
– Віднесіть його у притулок. І оголошення дайте. Такому красунчику хазяїн швидко знайдеться, – порадив один з робітників. Так і вирішили. Після того, як Сем попоїв, обсох, чоловік – той же, що і привіз його сюди – посадив у кабіну і вони поїхали. Цуценя не суперечило. Після пережитого воно було готове до всього, тільки тихо сиділо на рукавицях і вихляло хвостиком, коли чоловік дивився на нього згори. Коли вони приїхали і чоловік витягнув його з машини, то Сем встиг прочитати вивіску: «Притулок для безхатніх тварин – «Лапи-хвіст». Головні ворота мали перекошений вид, пофарбовані у синій колір, обабіч стояв бетонний паркан із колючим дротом вгорі. Праворуч, попід вибіленим парканом, тягнулися вольєри. Вони нагадували тюремні бараки: обтягнуті залізною сіткою, із перекошеними зотлілими дверима й саморобними защібками у вигляді залізних гачків. Звідусіль лунав гавкіт собак, пахло кислими помідорами, гниллю й цвілим деревом. Біля бараків лежала велика куча тирси, накрита плівкою від дощу. По двору ходив старенький чоловік, у тілогрійці, з іржавим відром у руках й чоботях до колін. Він показав рукою, що контора притулку знаходиться ліворуч. Приїжджі покрокували туди. Коли Сема проносили повз один із бараків, на них вилетів велетенський ротвейлер й клацнув щелепами прямо біля голови цуценяти. Він так сильно гавкав, що краплинки слини долітали прямо до них. Чоловік поспішив відійти й вони пішли далі, зрозумівши, що нічого заглядати без діла туди, куди тебе не просять. 

– Ось, приймайте небораку. Знайшли у смітнику. Можливо, хтось відгукнеться, – пояснив чоловік з блакитними очима.
– А куди ж ми його?! У нас все забито під зав’язку. Самі бачите. Вчора тільки п’ятьох підібрали, – пихнув цигаркою прямо на Сема лисуватий завідуючий. Він так близько нахилився до Сема, що було видно кожну цятку на його рихлому носі.
– Породистий. Це я вам одразу кажу, – підсумував завідуючий.
– Я оголошення дам. Може, хто відгукнеться. Буває ж таке. Загубили. А поки що приютити треба. Прикро, якщо пропаде, – чоловік у комбінезоні погладив Сема по голівці. Він посадив його на залізний стіл, підписав відповідні папери, погладив ще наостанок Сема за вухом і пішов. Собаці стало так сумно на серці, що він ледве ковтнув слину, а потім сльози забарабанили по залізному холодному столу. Але сказати він нічого не зміг. (самі розумієте – цуценя).
Цей вечір Сем зустрічав у вольєрі № 32. Крізь залізну сітку він бачив зоряний простір. Невелика загорожа, розміром три на два метри, була просто неба, тому після дощу все перетворилося на багнюку. Купами скрізь лежали собачі екскременти, шматки хутра, кісточки. Валялися зігнуті алюмінієві миски. Саморобна «поїлка» ( залізне корито для пиття) стояла під огорожею. Туди нападало всякого бруду і від цього вода стала мутна й смердюча, як у болітці посеред лісу. Сем не знав, куди йому ступнути, щоб не провалитися у багнюку. Він насилу знайшов сухий шматочок поверхні й присів, підібгав свої лапи й тяжко зітхнув. Ставало дедалі холодніше. Він затрусився і став скавчати. Із неба знову посіяло вогкістю. Цуценя почуло жалібне завивання псів із інших вольєрів і різку лайку наглядачів. Вдалечині клацали залізними хвіртками.

– Вечерю несуть, – почулося поза спиною Сема. З-під ганчір’я, що затуляло невеликий прохід у перекошену споруду висунулася чиясь морда.
– Вечерю? – перепитав Сем.
– Еге ж. Так і є, – знову відповів сумний голос. – Новенький?
–- Так. Сьогодні привезли, – відказав Сем.
– Еге ж, – знову виникла пауза. – Розумію. Чого мерзнеш – заходь, бо від холоду можна швидше здохнути, аніж від тутешніх бліх, – і загадкова морда зникла всередині. Сем вагався, але холодний вітер не давав довго думати. Із неба посипало щось схоже на крупу, мокрий сніг, і Сем прийняв запрошення таємничого голосу. Він потрапив у напівтемну комірчину. Це був справжній барак: невисока споруда, стіни брудні й холодні, з білої цегли, замість стелі лежала потріскана шиферина. Висота була метра півтора, а площа – не більше п’яти метрів квадратних. У цій комірчині Сем поступово розгледів – коли очі звикли до темряви – п’ятеро собак. Всі мовчали і лежали по своїх кутках, тихо й сумно, ніби в труні. Коли Сем увійшов, ніхто на нього не звернув уваги. Раптом цуценя повернулося і стало гризти собі хвоста.