Пригоди Йомі, або як лісна фея стала людиною.

ЗУСТРІЧ

 

 

Того прекрасного ранку… Того прекрасного літнього ранку, я ішов легкою ходою гублячись у натовпі людей. Автівки жваво проїжджали вповз. Відчинялися вітрини крамниць. У повітрі чувся легкій запах завареної кави, та легкій аромат свіжо - спеченого хліба.

 Велике місто просипалося, провулки оживали. Скрипачі заводили свої скрипки, гітаристи били по струнах. Жебраки просили у прохожих милостині.

 Люди зупинялись, вслухались у плач скрипки, у сміх гітари. Прохожі кидали дріб’язок у їхні, картонні коробки. Музиканти кивали головами у знак  подяки, і ще старанніше заводили свою музику.

 Стефан, також зупинився біля одного із музикантів. Він вслухався у звук скрипки, у її загадкову мелодію, що розліталась навколо. Стефанові здалося, що за цією музикою скривається щось потаємне, щось загадкове і настільки глибоке. Довкола стояли люди. Стефан гадав, що люди стоять по тій же причині, що і він сам. Стоять, аби збагнути цю силу, яка спроможна відірвати від буденності, від проблем, які нас оточують.

 Музикант довів, до кінця мелодію. Люди поопускали свої голови. Їхні обличчя заново помарніли, а думки погрузились у свої клопоти. Не наче цього, двох хвилинного сеансу і не існувало.

 Стефан стояв і дивився як люди розходяться, дивився на жебраків, які стояла навколішках і підносили у вверх, старенькі оббиті, пошарпані горнятка, просячи допомоги. Люди обминали їх, відвертали погляди. Намагались уникнути їх, переходячи дорогу на іншу сторону.

  Можливо, вони боялись подивитися жебракові у вічі, боялись побачити у них віддзеркалення самого себе?   

 Стефан глянув на годинника, які був пришпеленний до руки. У нього було, ще достатньо часу, тому вирішив полишитись на ще один сеанс музики.

 Скрипач грав, люди з ново понурились дивлячись із завороженими очима. Хлопець, також намагався поринути у спів скрипки. Теперішня музика, хлопцю здалась більш сумною, а ніж попередня.

 Скрипач затих, люди повернулись до реальності.

 Стефан, витягнув купюру із гаманця з портретом жінки, яка колись боролась за свою мову, боролась із невиліковною хворобою. Боролась за своє життя, за майбутнє цієї країни. Стефан глянув на її, портрет і подумах подумав. Наскільки ця жінка, була сильною.

 Хлопець, зжав купюру в кулак і рушив по течії натовпу.

 По переду себе, Стефан бачив, що і ці люди, так же само відводять погляди від жебраків, як і попередні. Хлопець не мав права картати людей, чи винуватити їх у чомусь, бо робив усе життя, так само. Відвертав погляд і боявся побачити у їхніх очах, своє відзеркалення.

 Пливучи за течією, Стефан замислився, - чому жебраки, це роблять? Не вже у них немає гідності, невже вони її втратили. І готові решки свого життя, прожити у забутті і нещеті.

 Хлопець гадав, що кожного із них була сім’я, був дім і люди, які їх любили. Можливо, ще нещодавно, один із цих людей, був постійним клієнтом у їхньому закладі, якого саме йому, приходилось обслуговувати, чи може одним із пасажирів тролейбуса з яким, йому приходилось їхати до роботи… Невже від них, відвернулась їхня удача, а сама доля повернулась в іншу сторону. І тепер, вони вимушені сидіти тут і дивитися, як люди відвертають від них погляди.

 Стефан, протягнув зжату купюру і наважився заглянути у вічі, старенькому жебраку. Очі були чорні і затуманені. Здавалося, що ця людина ніколи не відчувала щастя і навіть кинута купюра, нічого не змінила в його очах. Не наче, він чикав щось інше, не наче гроші для нього не мали ніякого значення.

 Стефан відійшов із розумінням, що ця людина пережила і втратила щось дорогоцінне у своєму житті і ніщо не поверне цього. Тоді хлопець підвів голову і подивився на інших жебраків. Серед них Стефан, побачив молоду дівчину із золотавим волоссям. У руках, вона тримала буханець свіжо – спеченого хліба. Дівчина ламала його, підносила, до рук сидячих людей. Жебраки приймали її хліб і щиро дякували. Коли дівчина, піднесла шматок хліба, до того ж самого старенького жебрака, де Стефан щойно кинув кошти. Жебрак узяв хліб у руки і заплакав. Дівчина, його обійняла і щось прошептала йому на вухо. Його мутні очі розсіялись, а на обличчі появилася усмішка.

 Стефан і старенькій жебрак, дивились як золотоволоса дівчина покидала проспект гублячись у натовпі людей. Коли хлопець обернувся, до жебрака. Той, так міцно тримав зжатими обома руками окраєць хліба, притискаючи його, до грудей, до свого серця.    




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше