Пригоди лиса Рудика

Перші зустрічі

Зранку, ледь край сонечка з’явився на обрії, лис Рудик та щуреня Ярик вирушили у подорож до Карпат. Начепивши наплічники, вони, як і годиться, присіли перед початком довгого шляху. Помовчали хвилинку, уявивши у думках маршрут. Потім підвелися і стежиною, яка йшла на захід, рушили назустріч пригодам.

Рудик біг, а Ярик, начепивши ролики, спритно котив поруч. Лісові мешканці з появою сонячних променів почали прокидатися. На гілках дерев цвірінькали пташки. Полохливі зайці, озираючись на всі боки, прямували до фермерського поля поласувати смачною молодою морквою.

Кріт вигорнув з нори на галявину купу землі. Ховаючи очі від яскравих сонячних променів, він привітав друзів, побажавши їм легкої дороги.

Оминувши Кам’яну могилу, складену з велетенських брил піщаника, друзі піднялися на пагорб. Зупинившись біля скіфської баби, вони повсідалися на траву і поглянули на краєвид, що розкинувся перед їх очима. Вдалині, майже на обрії, зеленіли лісові хащі. Верхівки дерев легенько розгойдував вітерець. Немов зелене море котило свої хвилі. Блакитною стрічкою бігла поперед лісом річка Молочна. Легкий туман огорнув зарості очерету. Золотом сяяв пісок поміж кам’яних брил на пагорбі могили. Вкриті густою зеленою травою та квітами, тягнулися до обрію незаймані луки.

Закарбувавши у пам’яті мальовничий краєвид, друзі рушили далі. Діставшись до автошляху, що тягнувся від Харкова у бік Криму, вони деякий час спостерігали за автомобілями, які мчали асфальтовим покриттям. Зранку потік транспорту був великий. Щоб не завдавати водіям незручностей, друзі знайшли велику трубу водовідведення і нею перейшли на інший бік автошляху.

Вони рушили далі, минаючи доглянуті черешневі й абрикосові сади. Потім почалися поля, засіяні пшеницею та соняшником. Рівними стрічками лісосмуг поля поділялися на великі прямокутники.

— Слухай, Рудику, навіщо, на твою думку, люди насаджали цих дерев? Адже вони перешкоджають їм обробляти поля?

— Гадаю, якщо в них тут лісу немає, то вони й насадили дерев. По обіді можна відпочити у тіні. Або святкового дня з родиною приїхати, — відповів лис.

— То це для розваги та відпочинку? Ти уяви, скільки часу потрібно, щоб повиростали такі дерева. Може, це через те, що в них у степових селах дров немає?

— Не знаю, друже. Запитаймо он у того великого птаха.

Друзі зупинилися біля височезної акації, на гілці якої сидів великий степовий орел.

— Вітаємо вас, шановний орле.

— І вам доброго дня. Мандруєте?

— Так. До Карпат прямуємо.

— Довгий шлях. Але до зими встигнете.

— Шановний орле, дозвольте запитання.

— Питайте.

— Скажіть, будь ласка, навіщо люди насадили ці лісосмуги? Щоб було де відпочивати? Чи щоб дрова на зиму здалеку не возити?

— Це не зовсім так, — посміхнувся орел.

— Тоді навіщо?

— Я вам підкажу, а ви самі здогадайтеся. От дивіться. Коли вітер дме у степу, вам важко йти?

— Так. Іноді буває такий дужий вітер, що аж до землі притискає.

— І що ви робите?

— Я тоді бігаю край лісу. У лісі такого вітру немає, — радісно вигукнув Ярик.

— А чому? Що у лісі заважає вітру дути на повну силу?

— Що заважає?

Щурик замислившись, подивився угору. Раптом його погляд зупинився на верхівках дерев, які розгойдував слабкий вітерець. Від думки, що з’явилась у його голові, Ярик аж підстрибнув.

— Дерева заважають. Знизу стовбур товстий, майже не хитається. У землі коріння, що тримає дерево. Гойдається лише верхівка. А коли дерев багато, то вітру важко поміж ними бігти. Мабуть, він за них чіпляється.

— Маєш рацію, малий! — задоволено посміхнувся орел. — Якби не було лісосмуг, то під час буревію пилюка б, немов хмари, летіла. А разом з пилюкою летіло б і насіння хлібних злаків, що люди садять у землю. Взимку сніг мело б аж до самого Дніпра. Позасипало б у селах хати по самий дах. А лісосмуги не дають змоги вітру розігнатися і завдати шкоди посівам та людським оселям. Окрім того, у лісосмугах селиться безліч птахів та тварин. Вони полюють на шкідників.

— То ви тут урожай охороняєте?

— Можна й так сказати. Я тут полюю на ховрахів та мишей-полівок. Щоб вони шкоди не завдавали.

— Дякуємо за роз’яснення. Гарного вам полювання, шановний орле.

— Гарної подорожі, друзі. Цікавих зустрічей.

Орел, помітивши якийсь рух поміж стеблинами пшениці, зістрибнув з гілки. Змахнувши крилами, він нечутно понісся над полем. Провівши птаха поглядом, друзі рушили далі. Їм було потрібно дістатися до берега Дніпра. Там, у плавнях, мешкали далекі родички щурика, яким він ніс гостинця від своєї матусі.

***

До берега Дніпра друзі дісталися лише наприкінці другого дня мандрівки. Тут, у мілкій заплаві зі звивистими берегами, мешкали дві далекі родички щуреняти: ондатра Ганна та нутрія Солоха.

Друзі одразу побачили хатинку Ганни у заростях очерету. Складена з хмизу, хатка стирчала біля невеличкого пагорба.

— Агов! Тітко Ганно! Ви вдома? — погукав Ярик.

— Кого це тут принесло на мою голову майже вночі?

— Це я, Ярик. Ваш троюрідний племінник з Мелітопольщини.

— Ну і чого приперся? Чого вдома не сиділося? А це хто разом з тобою? — почувся з хатинки сварливий голос.

Ондатра вилізла назовні. На зріст вона була трохи більша за Ярика. Довге руде хутро виблискувало у променях вечірнього сонця. Поглянувши на Ярика, ондатра вирячила очі від здивування.

— Ти ба! Чого це ти у біле хутро вирядився? Ще й літо не почалося, а ти вже, немов заєць, шубу до зими переодягнув. Куди мати дивилася?

— Розумієте, тітко Ганно, в мене завжди хутро біле. Я таким народився. Альбінос. Чули, мабуть?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше