Фроня й сліди на снігу

Одного ранку, після смачного сніданку, Фроня вийшла погуляти. Але ступивши за поріг, вона не впізнала своєї улюбленої галявини та дерева навколо неї.

Все було вкрите білим пухом, на гілках дерев красувалися білі мережива, все блищало, іскрилося, та виблискувало.

— Що це? — здивувалася лисичка Фроня. — Все таке біле, — вона доторкнулася лапкою до білого пуху і швиденько відсмикнула її, — і холодне!

— Мабуть, це сніг, — подумала Фроня, згадуючи, як зайченя Сенько розповідав їм про зиму і сніг. — Значить, вже зима.

Фроня спустилася з ганка й обережно опустила лапку в сніг. Коли вона підняла лапку, то побачила, що в снігу з'явилися якісь ямочки, одна велика та чотири маленькі. Фроня замислилася і знову ступила лапкою на сніг. Коли вона підняла її, поряд знову з'явилися акуратні ямочки.

Фроня підняла свою лапку і уважно її оглянула. На ній була велика подушечка та чотири маленькі подушечки-пальчики.

— Ага-а-а! — зраділа Фроня. — То це ж мої лапки залишаються на снігу!

І Фроня взялася із задоволенням залишати нові сліди на снігу. Це приносило їй величезне задоволення.

Нарешті, витоптавши майже всю галявину, Фроня рушила далі.

— Ой, а це чиї лапки? — здивувалася Фроня, побачивши сліди, наче з'єднані з кількох паличок. — Вони зовсім не схожі на мої.

Фроні дуже захотілося дізнатися, хто ж залишив такі сліди, і вона пішла далі. Але незабаром Фроні довелося зупинитись, бо сліди несподівано скінчилися.

— Дивно, — подумала Фроня, — як так, з'явитися самі собою сліди не могли, адже хтось їх залишив. Куди ж цей хтось подівся?

Та скільки Фроня не розмірковувала, нічого вигадати так і не змогла. Тому просто пішла далі. Проте дуже скоро вона знову наткнулася на ті самі сліди. І знову вони з'явилися, наче з нізвідки.

Фроня збентежено пробурмотіла:

— Нічого не розумію. Хто ж може залишати такі дивні сліди?

Фроня швиденько побігла слідами, але вони знову закінчилися. Це остаточно заплутало Фроню. Вона просто не знала, що робити.

На щастя, Фроня побачила на дереві пташку-синичку.

— Тітко Синю, — покликала Фроня, — привіт!

— Доброго дня, Фроню, — відповіла синичка, підлітаючи ближче.

— Тітко Синю, а ви не знаєте, чиї це сліди на снігу?

Синичка злетіла з гілки, сіла на сніг, уважно оглянула сліди і сказала:

— Ні, не знаю, — і полетіла далі.

Але коли Фроня подивилася на те місце, куди сідала синичка, вона побачила два сліди.

— Тітко Синю, тітко Синю, — радісно закричала Фроня, — так це ж ваші сліди. — Але синичка була вже далеко і не чула її.

От чому сліди то зникали, то з'являлися самі собою. Коли пташка сідала на сніг, сліди з'являлися, коли пташка відлітала, сліди зникали.

Зрадівши, що дізналася, чиї це були сліди, Фроня рушила далі, шукаючи нових цікавих слідів.

Наступні сліди, які побачила Фроня, були схожі на її, тільки їхня форма трохи відрізнялася та за розміром вони були набагато більшими.

— Ого! — вигукнула Фроня. — Мабуть, це сліди якоїсь дуже великої лисиці, добре б на неї подивитися.

Фроня швиденько побігла слідами. Їй так хотілося якнайшвидше побачити велику лисицю, що вона бігла так швидко, що аж дух захоплювало.

Фроня так старалася, розглядаючи сліди, що навіть не помітила, як уткнулася чолом у чиюсь спину.

— Гей, хто це штовхається?

— Ой! Вибачте, Сірко Никаноровичу, — розгублено пробурмотіла Фроня. — А де ж велика лисиця?

— Тут немає жодної лисиці, я тут один. І взагалі, добре виховані лисички не повинні штовхатися, і перш ніж ставити запитання, добре виховані лисички спочатку мають привітатись.

— Здрастуйте, — злякано прошепотіла Фроня, — я тільки хотіла…

— Крім того, — повчально продовжував старий вовк, — добре виховані лисички не відходять так далеко від будинку. Що ти тут робиш?

— Ой! — сказала лисичка Фроня, озираючись на всі боки.

Вона раптом виявила, що знаходиться у зовсім незнайомому місці. Тут не було ні її стежок, ні будиночка, і дерева навколо були зовсім інші.

— А-а-а, — заплакала Фроня, — де мій будиночок, я хочу до мами!