Розділ 10. Сутичка в корчмі

Кілька годин по тій розмові Славко, в супроводі одного озброєного до зубів дружинника, робив вигляд, що збирав потрібні йому ворожбитські трави. Насправді хлопчина роздумував як же йому поступити в цій ситуації. Тверезий розум підказував йому, що варто у всьому зізнатися й повернутися до безпечної столиці. Та спокуса цікавої подорожі і незвіданих вражень від неї теж була надзвичайно великою. Бо який же дванадцятирічний підліток відмовиться від справжніх пригод, героїчних подвигів і далекої мандрівки. Тим паче коли ти корінний городянин і за все свої життя дальше села де мешкають твої старенькі бабуся й дідусь ніколи не бував.

Врешті-решт безрозсудно вирішивши, що якось впорається з майбутніми небезпеками Славко наважився залишитися у експедиції. Він сподівався, що за допомогою своєї відмінної пам’яті і досконалих навиків комп’ютерного ґеймер зможе подолати всі перешкоди, які на нього ще чекатимуть. Тож пригадавши побачене на екрані монітора він взявся насправді збирати трави, що мали мати магічні властивості. Потім, коли всі його торбинки була наповнені до вінця, хлопчик повернувся в табір і приготував кілька цілющих напоїв, які дав випити провидиці й вовкові. Переконавшись, що з ними все здається було гаразд чаклун розпочав ритуал жертвопринесення богам.

Усамітнившись біля розлогого кремезного дуба легковажний “ворожбит” витягнув зі своєї сумки підручника з магії, якого завбачливо прихопив зі собою і почав уважно його переглядати. Коли теорія чаклунського жертвоприношення була більш-менш успішно засвоєна хлопчик дістав з потайної кишені маленького позолоченого ідола бога Перуна. Ставши перед ним навколішки він довго молився (неодноразово плутаючись у словах молитви) прохаючи в небесного покровителя його божественної ласки й захисту. Після молитви Славко пролив на маленьку фігурку, що стояла на землі, кілька крапель священного вина з калини, що, як було сказано в підручнику, уособлювала собою символ життя, увіткнув поряд гілку осики через яку в потойбіччя мали відійти всі їхні негаразди та клопоти і торкнувся до ідола своїм перснем.

І відразу, небо розкололося від гучного грому, невідомо звідки знявся сильний поривчастий вітер, затріпотіли крона дерев та зашелестіло листя наче промовляючи: “Твої молитви почуті, жертви прийняті і ти отримав боже благословення та підтримку”. Яскравою блискавицею спалахнув смарагд на персні. Хвиля жару пронеслась по всьому тілу парубка наповнюючи його дивним солодким трепетом. В очах на мить потемніло, в вухах почувся тонкий передзвін, а в голові запаморочилося. Коли ж, за лічені секунди, все минуло Славко відчув у собі нуртуюче джерело нездоланної магічної сили та нестримний приплив бадьорості.

Сонце ледь проминуло зеніт, як загін знову вирушив у дорогу. Незважаючи на всі відмови й прохання Крутивуса, Дзвінка з Конвалією продовжили мандрівку. Стара віщунка, все ще бліда від пережитого мовчки сиділа в сідлі свого коня міцно вчепившись в його поводок. Помічниця князівського посланця теж вгамувала свою балакучість і уважно слухала Крутивуса про хитромудрощі і тонкощі їх дипломатичного ремесла. Найбільша проблема спершу була виникла з вовком, який ще повністю не оправився від ран й не міг самостійно рухатися. Та винахідливий Вернидуб швидко змайстрував з кількох ременів імпровізовані ноші, які причепили між двох коней і сіроманець наче якийсь вельможа поїхав у них.

Наступні три дні не принесли загону ніяких сюрпризів та несподіванок. Ранки починалися з традиційних фізичних вправ на яких Славко доводив себе до повної фізичної знемоги досягаючи, на радість князівського сотника, все більш помітніших успіхів. Весь день мандрівники не злазили з коней стараючись якнайшвидше досягти мети своєї подорожі. Вечорами й вночі відпочивали не забуваючи про пильність та власну безпеку.

На кінець четвертого дня князівські посланці добралися до невеличкого села Низи, що було розташоване в мальовничій улоговині на перехресті двох торговельних шляхів. Тут вони спершу навідалися до сільського чарівника Котигорошка, який люб’язно прийняв їх та радо пригостив смачною вечерею. Під час щедрого частування він все розпитував про хто вони такі, куди прямують і з якою ціллю. На все це Крутивус відповідав ухильно пам’ятаючи, що їхня місія в значній мірі утаємничена.

Після вечері подорожуючі подалися в сільський постоялий двір на ночівлю, оскільки поміститися всім у крихітній Зеленій Вежі Котигорошка було неможливо, а Вернидуб нізащо не хотів ділити загін навпіл. Розташувалися в трьох просторих кімнатах постоялого двору і швидко поснули зморені попередніми дорожніми незручностями. Проте Славкові чогось не спалося. Хлопець довго крутився в ліжку відчуваючи якийсь дивний неспокій. Врешті не витримавши встав і вийшов на двір.

На вулиці панувала спокійна тиха ніч. Від низьких хмар на небі було темно мов у мішку. Село міцно спало. Легкий вітерець доносив холодну сирість з Хоробрівських боліт, що простягалися на захід від Низів. Закутавшись в плащ парубок зробив кілька кроків й почув позаду себе:

– І ви, друже Святозаре, теж не можете заснути?

Хлопчина оглянувся і в неясній постаті, що стояла неподалік розгледів Вернидуба.

– Так. А ви чого тут поробляєте?

– Та якась неясна тривога не дає спокою. Тож вийшов перевірити чи все гаразд, чи ніщо нам не загрожує.

– І що? Все нормально? – поцікавився чарівник.

– Так. Хоча подібні передчуття мене досі ніколи не обманювали, – зітхнув князівський сотник і запропонував. – Давайте сходимо в корчму й трохи там посидимо.

Оскільки неспокій не минав Славко погодився. В корчмі зважаючи на пізню годину було майже порожньо. Тільки в дальньому кутку за столиком навпроти вхідних дверей завмерли два незнайомці. Похиливши голови над своїми кухлями вони мовчки сиділи, неначе спали. Сутулі, зарослі й неохайні, одягнуті в потерту одежу з символами Братства Чумаків, вони відразу не сподобалися хлопчикові. Він відчув, як від них несе ледь вловимим дух затхлості й гнилі і це його насторожило.