Частина друга. Учень чарівника

Опинившись у місті, Котя трохи розгубився: його спантеличив величезний натовп різноманітних котів навколо. А вони все муркотіли, шарпали, дряпались, топали лапками, створюючи шум і гам. Бідного Котю мало не збили з лап декілька разів. Через гамір та натовп він почувався розгублено. Яке щастя відчув горе-мандрівник, коли оглядний пан в потертому фіолетовому жакеті запропонував йому свою поміч!
-    Допомогти нести валізу, дорогенький?
-    О так, дякую! – відказав наївний Котя, зворушений такою раптовою люб’язністю незнайомця.
-    Та що там, я ж з радістю – промуркотів кіт, поблискуючи своїми жовтими очиськами.
Хвацько підхопивши пожитки довірливого юнака, пройдисвіт дременув у натовп так швидко, що Котя навіть оговтатися не встиг. 
-    Гей-но! Куди ж ви, добродію? Постривайте, я не можу так швидко!
Котя біг услід за котиськом, швидко перебираючи лапками і захекуючись від втоми, але його вже й слід охолов. Зрозумівши усю прикрість ситуації, Котя похнюпився – йому більш за все стало жаль улюблених книжок, що були у валізі. 
Проте, тут годі було щось вдіяти. Засмучений і втомлений, він подріботів у місто, похнюпивши вушка. Як на зле, почав накрапати дощ, перетворюючись у досить неприємну зливу. 
Авто проїжджали повз, обливаючи майбутнього учня чарівника водою. Аж врешті-решт, Котя натрапив на телефонну буду посеред вулиці. Він вирішив зайти до неї, щоб трошки висушити змокле хутро, але й сам не помітив як солодко задрімав у куточку до самісінького ранку…

Сонячне проміння пробивалося крізь заплямоване скло телефонної буди і наш Котя, солодко позіхаючи та подриґуючи вушками, потягнувся. Відкривши очі, він одразу згадав, що знаходиться не у себе вдома у теплому ліжку, а в чужому непривітному місті. Робити було нічого, тож він, трошки помізкувавши, вирішив податися до місцевого бюро знахідок.
Добра старенька пані у мишачому хутрі вказала йому дорогу до найближчого приймального пункту. Котя зайшов у ошатну будівлю зі скляними дверима та звернувся до чергового:
-    Вибачте, пане, але мене загубили.
-    Загубили?
-    Так-так. Загубили. – Вдався до хитрощів наш розумник.
-    Коли? Хто?
-    Та ось, вчора. Пан Чарівник, величний Котодамус.
-    Та що ви кажете? Ой лишенько! Він, певне, засмутиться. А може, – продовжував розмірковувати черговий – ще й розізлиться та чого доброго нашле на наші голови летючих кажанів чи ще які нещастя. Так, швиденько залізай в ось цю величеньку коробку, вона має підійти. 
Котю не довелося припрошувати двічі – він швиденько гулькнув всередину. Черговому зосталося тільки зробити в коробці маленькі дірочки, щоб такий цінний вантаж бува не задихнувся. Поставивши штемпель, він передав коробку посильному і з відчуттям виповненого обов’язку пішов доїдати свій бутерброд. 

Трум-трум-трум – тряслася коробка, в якій затаївся наш відчайдушний герой. Слід зауважити, що подорож у коробці – не найприємніший вид транспорту, проте доволі швидкий. Врешті, наш мандрівник прибув до кінцевого пункту призначення – оселі чарівника. Крізь маленькі дірочки він зміг угледіти край даху з червоної черепиці та ошатні круглі віконечка низенької будівлі. «Дзень!» – продзвенів дзвоник:
-    Хто там? – почув Котя низенький хриплуватий голос.
-    Вам посилка – гугнявим голосом відказав посильний. 
-    Ой лишенько, – забідкалися десь за дверима – я зараз спущусь! 
Через декілька хвилин ошатні дерев’яні двері розчинилися і чиїсь лапки міцно обхопили коробку. 
-    Ну хто там у нас? Ану вилазь! 
Коробка відкрилась і Котя побачив перед собою старенького чарівника з довгими сомоподібними вусами у чудернацькому східному халаті золотавого кольору. 
-    Д-добрий день, пане, – боязко привітався наш герой. 
-    Добрий, добрий! Як бачу, це ти мій новий учень, чи не так?
-    Саме так! А як ви здогадалися? – здивувався Котя.
-    Я – великий Котодамус! Я все про всіх знаю! – велично промовив учитель. – Так, гм. А тепер мий лапки і швиденько до столу – ти ж голодний мабуть з такої далекої дороги.
-    О, ви навіть про це здогадалися! Ви справді - дууже великий! – захоплено вигукнув юний чарівник. 

Наступного дня, коли Котя вже трохи обжився в новій оселі, учитель показав йому свою старовинну бібліотеку. Величезні стелажі, вщент заповнені книгами, настільки захопили уяву юного учня, що він не міг відвести погляду від них. Уважно розглядаючи корінці з назвами, юний чарівник почув від Котодамуса, що може користуватися цією бібліотекою у будь-який час (звісно, вільний від основних занять). 
Того ж вечора Котодамус вирішив провести перший урок з новим учнем. Він багато розповідав Коті про східні практики медитації та левітації, про гіпноз та інші чудові речі, назв яких наш герой, на жаль, не запам’ятав. Якщо чесно, більшу кількість часу він мріяв про велетенську бібліотеку та про те, стільки там книг і про що вони.