Частина четверта. На шляху до мрії

Наш юний чарівник не полишав мрії стати справжнім письменником. Для цього у перервах між заняттями з Котодамусом та поетичними читаннями він намагався написати бодай якийсь невеличкий твір. На жаль, натхнення чомусь не могло знайти Котю, ніби його котяча муза дрімала десь у куточку. Але наш герой не полишав надії написати щось варте уваги. 
Майже кожної ночі, при світлі місяця, він сідав за маленький письмовий стіл та терпляче починав писати лапкою на папері. З-під пера вусатого письменника з’являлися чудесні замки, відважні котесси та котолицарі, але…це все було не те. Котя хотів написати щось дійсно чарівне, захопливе та незвичне. Він хотів принести у світ нову цікаву історію, проте поки що його зусилля не принесли бажаних плодів.
Корзина для паперу раз за разом наповнювалась клаптиками списаного та зіжмаканого паперу. Котя починав відчувати роздратування та свою неспроможність створити дійсно цікавий твір. Він був страшенно незадоволений собою і врешті заснув прямо за письмовим столом, схиливши голівоньку на шматок паперу. 
 
Котя летить високо аж у хмарах…Під ним, мов намальовані, простягаються міста та містечка з маленькими ошатними будівлями…Поволі він спускається на зелений пагорб. Легкий вітерець куйовдить шерстку, безліч різнобарвних квіточок простягається лугом. Прогулюючись цією напрочуд дивною та гарною місцинкою, Котя помітив якийсь силует на гірці поруч. Йому стало цікаво і страшно водночас – хто ж це. Підкравшись ближче, наш герой побачив дивну безшерсту істоту, що весело сміялася, граючись у кораблики біля струмочка. «Цікаво, хто це» - здивовано подумав він. Істота виглядала доволі безневинною, проте це могло бути помилкове враження. Істота не помічала Котю, продовжуючи бавитися з корабликами. Постоявши поодаль ще трошки, юний чарівник все ж таки набрався сміливості та підійшов до чудернацької істоти зовсім близько. Нарешті, істота помітила його і радісно захихотіла: «Ой, котик! Звідки ти тут?». «Як, звідки?» - ображено відказав Котя. «Ой, ти розмовляєш? Круто! Ніколи не бачив балакучих котів! А що ще ти вмієш?». «Істото, я тебе не розумію» - гордівливо відказав ображений Котя. «Істота? Ха-ха! Істота! Так мене ще ніхто не називав!» - не знати чому зраділо дивне безшерсте створіння. «А хто ж ти?» - не на жарт зацікавився наш допитливий Котя. «Я – хлопчик» - просто відповіло створіння – «А звати мене Дмитриком». «Хлопчик? Як це?» - здивувався Котя. «Ти ніколи не чув про людей?» - нарешті зрозумів Дмитрик. «Люди? А що це?» - «Це такі безшерсті та безхвості створіння. У нас є хлопчики та дівчатка. Приміром як у вас – коти та кішечки» - зметикував новий знайомий. «Як цікаво, а де ви живете?» - дивувався хлопчик – «У своєму світі. Там гарно, ми живемо у будиночках, ходимо до кафе та по магазинах, займаємося своїми справами». «Ми теж живемо у схожому світі» – зрадів хлопчина –  «А у Вас є коти? Ти ж впізнав мене!» - «Є, але…Розумієш, вони не вміють розмовляти. Принаймні, нашою мовою. А ще вони ходять на чотирьох лапах та не носять одягу».  «На чотирьох лапах? Без одягу? Який жах!» - вражено вигукнув Котя, уявивши собі на мить цей дивний світ. «То як тебе звати?» - після паузи запитав Дмитрик. «Я – Котя, учень чарівника». «О, у вашому світі є чарівники…» - вражено прошепотів хлопчик. «Так, це дуже престижна професія. Мої батьки мріють, щоб я став першокласним чарівником» - «Ого, у нас престижні професії юристів та економістів. Ех, мої батьки теж мріють, щоб я став економістом. А я хочу бути художником» - зітхнув Дмитрик. Котя і собі похнюпився: «А я мріяв бути письменником, проте тепер вже не певен. Можливо, в мене зовсім немає хисту – я вже місяць намагаюся придумати бодай якусь історію і ніяк не можу». «Не переживай, – втішав Котю новий товариш, погладжуючи його за вушком – Все в тебе вийде». «Мурк – муркотів від задоволення Котя – сподіваюся». «А тепер, давай прогуляємося цим чудовим пагорбом» - запропонував Дмитрик. «Мау, я з радістю!» -  радісно зателіпав хвостиком учень чарівника. . 

Прокинувшись, Котя одразу ж пригадав дивний сон. Зрозумівши, що дрімота напала якраз за письмовим столом, він заходився записувати свої нічні марення, щоб випадково нічого не забути. Врешті, ціла сторінка була вщент списана дрібним почерком. Юний талант вирішив передати паперу розповіді дивної безшерстої істоти, що назвала себе «людиною». 
За сніданком Котя хотів було розповісти Котодамусу про побачений сон, проте ніяк ненаважувався. «Добре, нехай поки що це буде моєю таємницею» – вирішив він про себе, наминаючи вранішній омлет. 
Дні за днями минали у цілковитому спокої. Котя вже встиг вивчити усі найближчі вулиці, попрактикуватися в левітації та приготувати Котодамусу фірмового коропа, надісланого у якості плати за навчання турботливим татом. 
Звісно, наука не давалася нашому вухастому розумнику аж надто легко. І це була звична річ, адже всім відомо, що заняття магією не терплять легкодухих, потребуючи уваги та терпіння. Найважче було освоїти левітацією, адже парити у повітрі так, наче в тебе крила за спиною здатен не кожен. Хоча Котя і був доволі здібним учнем (на чому неодмінно наголошував Котодамус), повністю сконцентруватися під час паріння над землею було нелегко. Під кронами старого дуба, у великому і гарному садку чарівника, наш юний учень тренувався зранку і до пізньої ночі. Лапки ломило, вушка боліли, носик чесався, але відважний Котя беззвучно підіймався на декілька сантиметрів над землею, заплющивши оченята. Він застигав у цій нерухомій позі протягом багатьох годин, поки Котодамус не зупиняв урок. 
 Вільного часу в учня чарівника завжди небагато – про це завжди наголошував йому старець. Але Котя все-одно його знаходив. Час від часу він зустрічався зі своїми новими знайомими та уважно слухав свіжі новини з життя місцевих поетів та акторів. Однак, у нього залишилася таємниця,  якою котяче серце не хотіло ділитися. Вірніше, дві таємниці. По-перше, дивні сни продовжувалися – майже кожної ночі Коті снилися дивовижні зелені пагорби на яких його радісно чекав Дмитрик. Вони вже встигли добре потоваришувати та багацько дізнатися про життя одне одного. Дмитрик розповідав Коті про свій світ та життя у ньому і з цих розповідей Котя почав писати нариси своєї майбутньої повісті. Враження та емоції переповнювали новоспеченого автора, тож він приділяв багацько часу своїй роботі над твором. Котодамус вже почав злитися на його безініціативність та неуважність на уроках, адже в таких складних темах як створення еліксирів та лікувальних зіль потрібна максимальна увага.  
Врешті, наш хвостатий письменник закінчив написання розповіді, але ніяк не наважувався надіслати її у хоч яке-небудь видавництво. Він боявся, що його просто засміють. Розповідь про загадкових створінь «людей» була настільки незвичною для вушка кожного з жителів Котоляндії, що не варто було й мріяти про її популярність серед читачів. Дмитрик намагався підбадьорити друга, переконуючи, що таку цікаву оповідь неодмінно помітять: «В моєму світі люди  люблять читати про незвичні і часом навіть шокуючи речі» – стверджував він – «А ще у нас користуються попитом книжки фентезі, де описуються далекі краї, населені магічними істотами». Котя уважно слухав свого друга, проте мало вірив Дмитрику. Як не як, а в його світі незаперечним авторитетом залишалися чарівники, а вони, настільки знав наш герой, ні сном ні духом не чули про якихось там людей.