Пригоди вусатого мрійника

Частина шоста. Нове життя

Пройшло немало часу відтоді, як літературний дебют невідомого Тимофія Хвалька прогримів на усю околицю. Він навіть дійшов до рідного селища нашого хвостатого письменника, проте Котя ніяк не наважувався зізнатися у тому, що автор книги – він. Про це знали тільки дві найближчі людини – маленький хлопчик та юна кішечка. І вони підтримували друга як тільки могли, сподіваючись, що одного-таки дня всі нарешті повірять у міфічних людей та їхній дивний світ. Але наразі цього не сталося, тож юний письменник продовжував скромно та старанно вивчати магію. Тепер Котя часто пропадав у величезній Котодамусовій бібліотеці, де читав мудрі товсті книжки та древні сувої. У нього, звісно, був список літератури, старанно виписаний чарівником, проте Котя часто-густо відхилявся від графіку, бо його наче манили незнайомі свитки та книги у старовинних обкладинках. 
Шукаючи одного вечора інформацію про старовинні замовляння, юний чарівник раптово наткнувся на потріпану книжку з дивною назвою «Між світами». Ця назва дуже зацікавила Котю, тож він, не довго думаючи, взяв книгу до своїх ціпких лапок. 
Відкривши старовинний фоліант, наш Котя заглибився у читання. Розповіді про дивні подорожі та невідомі країни настільки захопили його, що він навіть пропустив вечерю (на що Котодамус, звісно ж, дуже образився). Читаючи про дивних істот, гномів Дев’ятого Царства, Котя раптово наткнувся на слово, що примусила його вушка сіпнутися – «люди». Продовжуючи читання, наш юний письменник зрозумів, що йдеться саме про тих людей, що описував друг із його снів! Вони теж мали чотири кінцівки, але ходили лише на двох, були безшерстими та поділялися на дві особини – дівчачу та хлоп’ячу. Зрадівши, Котя радісно зааплодував лапками. Нарешті він знайшов підтвердження своїй теорії! Треба терміново розповісти про це Синьоокій Далечіні. І радісно підхопивши книгу, він чимшвидше подався з бібліотеки в гості до своєї подруги. 
Будинок поетеси знаходився біля міського театру, куди наша кішечка полюбляла навідуватися вечорами. Котя подзвонив у дзвоник і за хвилину двері відчинила старенька пані з гарним оксамитовим мишачим хутром на плечах. 
-    Добрий день! – чемно привітався наш вихований Котя. – Я прийшов до Віолетти. 
-    О, добрий день, юначе. Я її мати – Катріна фон Жульєн. Дочка зараз в фортепіанному класі, займається музикою. Наш дворецький проведе тебе до неї. 
Мати Віолети провела Котю до просторого холу з мармуровою підлогою. В центрі височіли ошатні сходи нагору. Тут перед Котею з’явився кіт з сідуватою шерсткою на скронях у чорному фраку та в білосніжних рукавичках. 
-    Чого зволите? – звернувся від до пані-мами. 
-    Проведи будь-ласка цього юнака нагору до Віоли – розпорядилася аристократка, відкинувши мишаче хутро за спину.
-    Буде зроблено, пані. А ви – прямуйте за мною. 
-    Добре. – знічено згодився Котя, кинувши вдячний погляд на маму Синьоокої Далечині – Дякую вам, пані.
-    Нема за що, любий. Моя Віола багато що розказувала про тебе, розважайтеся. 
Підійшовши, вслід за дворецьким до кімнати, де перебувала Віолетта, Котя вловив звуки фортепіано. Певне, його подруга якраз розучувала чергові гамми. Попрощавшись з дворецьким, Котя відчинив двері та несміливо зайшов до кімнати панянки. 
-    Привіт! Я вирішив навідатися до тебе. Не надто заважаю? – випалив він, побачивши поетесу, що саме сиділа за піаніно у дивовижній голубій сукні і в довгих білих рукавичках. 
-    О, це так несподівано! Я дуже рада тебе бачити, справді. Сідай на канапу – послухаєш як я граю. Звісно, я ще не дуже добре вмію…- вибачливим тоном продовжила кицька.
-    Ти що, я чув ці дивні звуки! Граєш просто чарівно! Я залюбки послухаю. І Котя умостився на зручну канапу поміж пузатих фетрових подушечок. 
Віолетта заграла вальс Котховена і наш письменник поринув у солодке музичне забуття. Далі музикантка виповнила «Танець мишенят» свого улюбленого Котовського і наш герой повністю розчинився у божественній музиці, що лунала з-під вправних пальчиків його подруги. Врешті, Синьоока Далечінь закінчила грати, і на радощах наш галантний кавалер матеріалізував з повітря букетик троянд (цього трюку він навчився з однієї книги, що була у Котодамусовій бібліотеці). 
-    Ого! Дякую, Котю! Ти справжнісінький чарівник! – раділа кішечка, нюхаючи носиком букетик, що пахнув, ще краще, аніж справжній.
-    Віолетто, мені треба сказати тобі дещо важливе. – вихопилося у Коті.
-    Що сталося? Кажи, ти можеш довіритися мені. – запевнила кішечка.
-    Розумієш, мені здається, що я нарешті знайшов деякі докази існування – тут він на мить притишив голос, ніби змовник – людей.
-    Ой! – вихопилося у поетеси – Але це ж…чудово!
-    А я про що! Поглянь! – і наш завбачливий Котя витягнув із торбинки фоліант (звичайно негоже було виносити його з бібліотеки чарівника, але Котя був надто збуджений знахідкою, щоб думати про такі дрібниці). 
Синьоока Далечінь обережно відкрила книгу та почала уважно все перечитувати. Вона переконалася, що згадки про людей – дивних безшерстих істот справді існують у старовинних книгах для обраних та чарівників. Звичайні ж коти нічого не могли про це знати чи хоча б здогадуватись.
-    І що нам з цим робити, друже? – нарешті озвалася Віолетта.
-    Треба понести ці свідчення в міську газету, хай опублікують, щоб усі знали. – твердо відповів той.
-    Чудова ідея, Котю! Давай, не відкладаючи зробимо це. Я навіть знаю, де знаходиться редакція «Тьоті Моті», пішли. 
Попрощавшись з дворецьким та графинею (що саме попивала полудневий чай з варенням), друзі попрямували в редакцію, не гаючи часу. 
У редакції щоденної газети «Тьотя Мотя» панував галас та гамір. Заклопотані працівники ходили з кабінету у кабінет, розмовляли по телефону та пускали повітряні літачки з важливою інформацією своїм колегам.  Зачудований Котя так задивився на всю цю хаотичну роботу, що майже забув за чим прийшов. 
-    Ось так кабінет головного редактора. – Повернула його до реальності Віолетта. – Треба переговорити з ним. 
І справді, на дверях висіла табличка «Головний редактор», тож чемненько постукавши у двері, маленькі змовники зайшли до кабінету. 
У ньому, на високому шкіряному кріслі сидів огрядний пан у фіолетовому жилеті і з пишними вусами. 
-    Добридень, юнацтво. Ми домовлялися про зустріч? – суворо глянув на них редактор.
-    Ні, проте у нас є дуже цікава інформація для вашої газети. – перша вступила в розмову бойова поетеса. – Вона стосується особистості невідомого автора «Країни людей». 
У очах редактора одразу ж спалахнув вогник зацікавлення:
-    Дійсно, це було б нам цікаво. Ви, певне, наполягаєте на чималій винагороді? – вкрадливо поцікавився він.
-    Ніякого гонорару ми не вимагаємо, головне – пролити світло на цю історію. І, зокрема, довести, що я – не брехун і не божевільний фантазер – втрутився у розмову схвильований Котя.
-    То ви – автор? – спантеличено глянув на нього редактор. – Це дійсно правда? Нікому невідомий початківець пише бестселер? Щось до тями не візьму…
-    А треба було б взяти – відказала Віола. – Ви справді розмовляєте зі справжнім автором роману.
-    Ну тоді…добре. – Редактор все ще виглядав дещо розгубленим. – Вибачаюсь, не відрекомендувався: Я – Марко Лапій. Дуже радий бачити такого відомого автора у нашій редакції. – Поштиво звернувся він до Коті. – З вашою дамою – додав він, звернувшись до Віолетти. – Сідайте будь-ласка сюди. Ось так. То що саме ви хотіли б повідомити через мою газету? 
-    - Власне, –  вже сміливіше почав Котя, –  ми б хотіли повідомити інформацію щодо існування країни людей. 
-    Та щур вам! Як я напишу таке у своїй Найбільш Правдивій Газеті у цілому місті! Чи, може, у вас є якісь конкретні факти? – хитро прищуривши очиська запитав головний редактор.
-    Звісно є! – палко підтвердила поетеса. – Котю, покажи йому.
-    Юний письменник дістав книжку і, відкривши потрібну сторінку, передав її до лап керівника газети.
-    Хм, цікаво… – при хмикнув Лапій, зацікавлено заглибившись у читання. – Ну що ж, – після паузи промовив він – на мою думку, подібна інформація є достатнім приводом для опублікування спростування щодо критики вашої, безсумнівно геніальної, книги. 
-    Ура! – радісно закричала Віола, кинувшись Коті на шию – Тепер усе буде добре.
Котя теж радів. Адже нарешті всі зможуть повірити йому, а не звинувачувати у відсутності клепки в голові. «Так, тепер всі проблеми залишаться позаду і я нарешті зможу у спокої продовжувати писати» - мріяв він.
Проте, наш юний письменник помилявся. Після опублікування спростування (що сталося приблизно за тиждень після означених подій) Котю покликав до себе у кабінет Котодамус. 
У просторому кабінеті чарівника стояло безліч магічної атрибутики, яку можна було роздивлятися годинами. Тут були і скляні кулі з загадковим різнокольоровим димом (Котя читав, що в такій кулі можна було побачити своє майбутнє), і чарівні мишки, які злякано пищали у клітках, і підзорні труби у які Котодамус вночі спостерігав за зорями та планетами. Але Коті було зараз не до цього. Маг виглядав суворо, як ніколи, тож наш герой одразу зрозумів, що на нього чекає серйозна розмова.
-    Ну що ж, – почав він, суворо вдивляючись в учня крізь скельця круглих окулярів, – Ти розчарував мене, синку. Виявляється, тобі не можна було довірити важливу інформацію, що містилася в книжках з моєї бібліотеки.
Котя одразу зрозумів, що вчитель читав спростування у ранковій газеті, де значилося його ім’я як автора ажіотажного роману. Він сидів і мовчав, почервонівши по кінчики вух. 
-    Не знаєш, що сказати, так? Не знав, що інформація в цих книжках суворо засекречена та доступна лише чарівникам та їх учням? 
-    Ні, не знав, вчителю. Я просто хотів знайти підтвердження існування країни людей, от і все. Вибачте, якщо розчарував Вас. – покірно відповів Котя, похнюпивши вушка.
-    Проте, незнання не пом’якшує твою провину. Вибач, але мені доведеться виключити тебе зі складу моїх учнів. Шкода, звісно, адже я встиг прив’язатися до тебе, проте, нехай це буде твоїм головним уроком. Врешті, так чи інакше ти вже зробив свій вибір, синку – певно, письменницька діяльність для тебе в стократ важливіша за чари. 
-    Дякую за науку, вчителю. – понуро пробурмотів Котя. – Проте, я дійсно більш за все на світі хочу стати справжнім письменником.
-    Ти уже ним є, любий, - лагідно відказав Котодамус – я знав що це твоя доля ще тоді, як ти тільки переступив поріг моєї оселі. 
-    Знали? Чому ж…Чому ж ви?...
-    …Не сказав? Ти сам повинен був зрозуміти, юначе! – засміявся чарівник – Ну от, тепер мій головний урок закінчено. Я, можливо, і вчив тебе магії, але ти сам в цей час здобував дещо більше ніж просто магічні знання – ти вчився жити, і головне – робити вибір. І ти сам обрав свій шлях. 
-    Проте, –  ніяк не міг збагнути Котя – ви ж перед цим самі стверджували, що письменництво – моя доля. 
-    Так, це твій талант. Але вибір – завжди за тобою, за кожним. Ти міг стати моїм пересічним учнем з тих, що показують фокуси на вулицях, проте – замість цього вирішив стати письменником. І ти станеш великим письменником, бо те, що є всередині тебе, не дасть тобі цього не зробити. Розумієш?
-    Трошки. – невпевнено відказав Котя. 
-    Згодом зрозумієш. Все зрозумієш. Але тобі вже час іти.
-    Куди?
-    У своє нове життя, до своїх друзів. А я залишуся тут.
-    Мені можна буде до вас приходити? – з ноткою суму в голосі запитав Котя, який одразу зрозумів як мало він спілкувався зі своїм вчителем і як багато вони ще не сказали одне одному.
-    У будь-який час. – Ніби чекаючи цього питання, підтвердив Котодамус.
-    Тоді до побачення?
-    До побачення!
Котя вийшов з кабінету свого вже колишнього учителя і піднявся до себе в кімнату – зібрати речі. Адже сьогодні ввечері він буде вже не тут. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше