Приготування до дня мертвих

2. Остання спокійна ніч

– А чи знаєш ти, що було далі? – запитує в мене сестра, Мар'яна. 

Ніч, зовсім тихо. Нас огортає густа і безжальна темрява. За вікном шелестить дощ. Монотонно співає вже сьомий день.

– Що? – шепочу, затуманена цією історією і ще ближче підсуваюсь до неї. Насправді я чудово знаю, що буде далі, чула багато разів, але так хочеться вірити…

– Маленького хлопчика поховали живцем, а Орисю Богдан таки розбудив своєю Любов’ю. Але чи була то велика Любов чи просто егоїстична примха? – розмірковує вголос сестра. – Чорна магія? Шаманство? Чи не володів цей Богдан, бува, екстрасенсорними здібностями, які допомогли йому воскресити мерця? Історія це все замовчує, залишивши натомість лише напівпорожню романтичну обгортку.

 Робить паузу і продовжує:

– Могили цих двох «мертвяків» були зовсім поруч. Орися розламала маленьку труну, проникла всередину, вп'ялася зубами в беззахисне тільце свого племінника й, безмежно насолоджуючись кожним ковтком, випила його життєдайну силу – усе ще теплу кров. Фактично з'їла його заживо і після цього, цілком оновлена успішно вибралась на поверхню.

Тремчу, сестра теж тремтить, а у сусідній кімнаті бурмоче вві сні наша бабуся. 

– Цього разу сховаюсь у загальному сховищі. Знаєш, чому? Не тому, що боюсь. Просто у мене сьогодні почалися місячні... – але її голосом вже володіє липкий і первісний страх.

Деякий час лежимо тихо. Шкодую, що мені лише недавно  виповнилось тринадцять і в мене досі не було місячних. Якби ж ця остання спокійна ніч ніколи не закінчувалась!

– Я не залишу бабусю одною.

– Все буде добре, – лагідно заспокоює Мар’яна, стискаючи під ковдрою мою руку. – Усі приготування завершені, на випадок форс-мажору можна сховатися  у підвалі.

І наостанок, життєствердно:

– Вам із бабусею нічого не загрожує.

Це все брехня – особливо остання фраза – і Мар’яна це знає. Мені здається, що вона навмисне вигадала ці місячні. Буде ховатись там, у максимально безпечному місці, серед інших жінок і дітей, а нам з бабусею віддуватись за всіх. Але я нічого їй про це не кажу. Кожні сім років з неба ллє, як із відра.

– Це все робиться для того, щоб розмочити тверду землю і їм було легше вибиратись зі своїх могил, – завжди пояснювала нам бабуся, коли замішувала пухке тісто і в її голосі не було нічого, окрім втоми. Сімдесятилітньої втоми.

 Річка вийде з берегів, як наслідок – повінь. Пухкішої землі годі й уявити. Смачнішої випічки, аніж бабусині пироги, я не куштувала ніколи.

 –Зазвичай, це стається наприкінці березня. Постійні дощі й талі сніги полегшують справу, але не все так просто. Щоб оживити мерця потрібні дві речі. Перша – Любов, чи  то  пак, Божевільна Любов, яка має виразитись в емоційному душевному поклику, –  продовжує далі розповідати мені Мар’яна, – Окрім того, досвідчені люди часто говорять:  «Не побивайся занадто за ними, не плач за ними. А то, чого доброго, почують і з’являться». Це теж неспроста.

Мерці то прийдуть, але, мабуть, не в найкращій своїй подобі, тож, друга обов’язкова річ це свіжа кров. Ми ріжемо овець.  Перед самим їхнім прибуттям, вирізаємо понад двісті голів. Кров зливаємо у великі металеві посудини та встановлюємо їх на площі. Кладовище знаходиться на південному сході, на околиці міста. Рівно опівночі жахлива процесія починає свій хід. Першими йдуть хороші люди (я вірю, що в їх числі мій тато). Останніми – ті, що за життя вбивали, дурили, ґвалтували, крали. Говорять, що за своїм зовнішнім виглядом вони більше нагадують звірів, аніж людей. Що замість одягу-лахміття з їхніх кісток звисає гниле м'ясо, а у вовчій пащеці кілька зайвих десятків зубів. Цим мерцям мало овечої крові, вони прагнуть людської і якщо у День Мертвих, або правильніше сказати, у Ніч Мертвих, ти випадково поранила руку або у тебе почалися… напевно, тобі не жити. Цей монстр вдереться у твій дім, зламає будь-які замки та засуви, рознесе на дрібні тріски двері, але добереться до твоєї крові. Для того, щоби знову стати людиною і  повернути себе колишнього хоча б на одну нікчемну ніч.

А на ранок вони розходяться. Всі – і перші, і другі. Так само дружно рушають на кладовище і я все думаю: як воно – знову зариватись у вогку землю.

Ввечері, на столі, будуть тільки хліб і склянка води, а ще парафінова свічка, щоб батько в темряві успішно втрапив додому.

– Минулого разу, тато постукав у двері о пів на другу ночі. Бліда, як смерть, бабуся перехрестилась і впустила його. Він виглядав так, наче зійшов з фотографії, от тільки його одяг – брудний, порваний, забарвлений в червоне, немовби він скупався у тому казані, наповненому овечою кров’ю. Бабуся відразу ж повела його митися-перевдягатися. Потім прибрала зі столу символічні хліб та воду і ми взялися із нею виставляти апетитні наїдки: і борщі, і пироги, і налисники, і качка з яблуками й чого там тільки не було. Проте тато майже нічого не їв і дуже мало говорив, а мене взагалі не помітив. Тільки дивився на бабусю і все.

– Про що ж вони розмовляли? – допитуюся в Мар’яни.

– На жаль, не можу пригадати, – позіхає. – Сім років все-таки минуло і я була ще меншою, аніж ти. Пам’ятаю тільки, що десь о третій годині ночі мене відправили спати, а коли я прокинулась вранці, тата вже не було.

Заплющую очі та намагаюся заснути. Переживань на сьогодні досить, але мене не відпускають… картинки, звуки, запахи, шум дощу… Здається, таки засинаю, коли небо на горизонті уже починає світліти.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше