Розповідь про Олену Ільченко

       Одного разу  симпатична  Оленка  повернулася зі школи  в новій спідниці, яка ледь прикривала білизну. Бабуся, глянувши на неї,  скрушно похитала головою:

   --- Невже тобі не соромно?

   --- Що ви, бабусю,  розумієте.

   --- Це ж модно!  ---- невдало кинула їй онука, милуючись перед  дзеркалом.

   --- Господь з тобою!  ---- відповіла їй бабуся, вкладаючи в ці слова глибинний,  їй одній зрозумілий  зміст.  Але через багато років  Олені  таки пригадалося це благословення, й вона його осягнула всім своїм  єством...  У їхній  родині  всі співали, мали гарні голоси.  Співала й Оленка,  з  4-го класу брала участь у шкільних агітбригадах, дуже любила  Софію Ротару,  досить  вдало наслідувала  тембр її голосу. Але "йти в артистки" не збиралася, мріяла після школи вступити до  юридичного технікуму.  Та коли приїхала в Київ  здавати документи,  несподівано побачила оголошення про набір талановитої молоді до хорової студії при ім. Г. Верьовки.  

Дівчина вирішила спробувати й успішно пройшла прослуховування.  Два роки навчання, стажування у славетному колективі й 20 років роботи в Черкаському державному  українському народному хорі. Гастролі, концерти,  співпраця з народними  артистами  України Павловською, Кириченко,  Крикун,   посада  солістки, визнання, провідні партії. Але трапилася в її житті  подія, що  змусила замислитися:  для чого вона живе на світі, і куди веде її  шлях.

       Роботу вона любила понад усе. Запах  сцени, вогні рампи, костюми,  грим,  перевтілення в пісню.  Коли йшла  у відпустку, не могла дочекатися, коли ж вона, нарешті, скінчиться, рахувала дні  до виходу на роботу.

       Претендентам на руку й серце говорила: 

       --- "Я  -- артистка й кидати сцену не збираюся, а це  значить, що  буду вдома лише 3 - 4 місяці на рік."  Звісно, на такі умови мало  хто погоджу-вався.  Але зустріла музиканта Василя Ільченка, спокійного, вродливого, теж закоханого в роботу,  котрий зрозумів її,  як ніхто. Вони  побралися.