Довгоочікуване Життя вдома

       Олениній  доньці  Олечці   було  вже  півтора місяця,  коли  мама,   нарешті,  вийшла  з  лікарні. Та  виснажена  жінка  не  мала  сили  ні  взяти дитину  на  руки,  ні  переносити  чи  погоджувати.        Чоловік  був. справжньою  опорою  в  тяжкі часи.  Сам  доглядав  дитину,  прав  пелюшки,  ще й  заробляв  на  сім'ю.  Олена  з  вдячністю  згадує, як  її  землячка  Ольга  Павловська запропонувала  свою  підтримку  й  5  місяців щодня  приходила  до  них  купати  немовля, допомагала  в  хатній  роботі.

   --- " Я  таки  пішла  в  церкву,  поставила  свічку, але  серцем  своїм  так  і не  усвідомила   милості Божої,  не  подякувала  Йому  за  врятоване  життя.  Мені  думалося,  що  так  і  мало  бути.  Адже  я  така  хороша  й  правильна,  талановита й  вродлива,  Бог  інакше  й  не  міг  вчинити  з такою  чудовою  жінкою."

          Вийшовши  з  декретної  відпустки  на  роботу,   Олена  з  подивом  дізналася,  що молода  співачка  Галя  Дяченко,  чиє  природнє біляве  кучеряве   волосся   викликало  заздрість жіночої  частини  хору,  раптом  стала  вірити  в  Бога  і,  більше  того,  "пішла  в  штунди".

          " Коли  мені  донесли ці  чутки,  я подумала:

  "Все,  пропала дівчина" ,  ----  бо  на  той  час  мені  уявлялося,  що  "штунди,   як  скрізь  називали християн  з  новозавітних  церков,   "приносять дітей  у  жертву".   Принаймі  так  мені   казали.  Потім  я  дізналася,  що  Галинин  чоловік   Віталій  також  пішов  до баптистів,  і  мені  стало  цікаво,  чого  їм  не  вистачає  в  житті,  таким  молодим,  здоровим,  талановитим?  Я  почала  спостерігати  за  ними.  Вони  були  не схожі  на  тих,  якими я  знала  їх раніше,  і взагалі вирізнялися серед інших. 

        На   Різдвяні  свята  всі   рвалися  підробити  на  колядках,  щедрівках,  посипаннях,  випити, погуляти,  а  вони   ---   ні.  Бачу,  для  них 

 Різдво  ---  це дійсно щось святе.  Якось  у  нас  із Галею зав'язалася розмова,  й  вона  запросила нас  із  чоловіком  до  себе  в  гості.  Мені  було дуже  цікаво,  бо   почула  дещо  дивне,  загадкове й  привабливі,  але  довго  не  наважувалася прийняти  запрошення,  соромилася йти до   "штундів"  ( раптом хтось дізнається).  Але, зрештою,  ми  з чоловіком  таки  переступили поріг  їхньої оселі.  Пам'ятаю,  як переповнилися радісним   подивом  і  вдячністю  Галині  очі,  коли ми  стали  на  порзі  квартири  Дяченків. 

     --- " Це ви!  Як  добре,  що  ви прийшли."

Щира  приязність,  гостинність,  мир  і  спокій, доброта  й  любов  панували тут.  Ми проговорили до  півночі,  й  іти  від  них  не  хотілося.