Розділ другий

Я зрозуміла, що все довкола реальне, коли ми вискочили з парку. Загримів грім, натякаючи на наближення грози, на вулиці стемніло, сяйнула блискавка, і спалах світла вихопив риси обличчя Лео, наче спеціально вбиваючи їх мені у пам’ять. Правда, продемонстровано мені було ці риси не на живому зразку, а на величезному рекламному борді, що висів просто над дорогою. Я вихопила поглядом величезні написи, зрозуміла, що це постер до якогось телешоу і повернулась до реального Лоренці.

Він. До біса все, це правда він!

– Ходімо, – Лео потягнув мене за руку. – Як звідси дістатись до твого будинку?

– А… Ти не на машині? – розгублено уточнила я.

– Моя машина лишилась з моєю охороною, – повідомив, радісно посміхаючись, Леонардо, – а від охорони я втік.

– Ти божевільний.

– Є трохи, – він обійняв мене за талію, притягуючи до себе. – Ти не уявляєш, як втомлює, коли за тобою волочиться два дурні, впевнених в тому, що ти ні слова не розумієш українською! Я втомився слухати це бурмотіння з приводу мого особистого життя. І пояснювати, що це лише чутки, теж втомився. Тьху, гидота! То на чому ми поїдемо?

– На тролейбусі. Ти колись їздив тролейбусом?

– Сонце моє, – Лео посміхнувся. – Я не впевнений, що знаю, що це таке. Це отой синій і рогатий?

– Це трамвай.

– А тролейбус який?

– Він також синій і рогатий, та їздить не колією, а дорогою, – пояснила я. – Але його треба чекати.

– А трамвай нам не підійде?

Я прикинула приблизно, який там пасажиропотік, і подумала, що не така вже й погана ідея.

– Підійде, – зітхнувши, підтвердила я. – Тільки ти робиш те, що я кажу, і нічого не чіпаєш, гаразд?

– Та хіба мені п’ять рочків? – здивувався Лео.

Мій скептичний погляд, здається, повинен був пояснити чоловікові весь рівень недовіри до нього, та Леонардо посміхнувся ще ширше, нахилився до мене і прошепотів на вухо:

– Не бійся, моя полум’яна Вероніко, з такою жінкою, як ти, я готовий інколи підкорятись. Тільки не завжди, а то я не витримаю.

– А мовчати ти іноді готовий?

– Мовчати? Пробач, але це неможливо. У мені надто багато італійської крові, – підморгнув мені Леонардо. – Єдиний мовчазний італієць, якого я знаю, це мій батько, і він поганий приклад коханого чоловіка, гарантую.

Заперечувати я більше не стала, зрозуміла, що це не має сенсу, просто рішуче закрокувала до зупинки. Напівпорожній трамвай вже наближався туди, людей, що бажали на нього сісти, було мало, і я сподівалась, що серед них нема нікого, хто може впізнати Лео. Ну, і що вони не дивитимуться по сторонах і не побачать його портрет на рекламному щиті.

Леонардо виконав свою обіцянку. Коли трамвай зупинився, він скромно стояв поруч, чекав, доки я тикну пальцем по кнопці, двері відчиняться, а тоді сходами можна буде зайти досередини. Я заскочила першою, озирнулась, боячись, як би непристосований до простих українських реалій італієць випадково не заблукав десь, та він не відставав ні на крок. Зайшов разом зі мною і, побачивши вільні сидіння, рушив туди.

Я була впевнена, що Лео просто приглянув собі подвійне сидіння, та нам, на жаль, не судилось туди потрапити. Останню пару, що лишилась, зайняли просто перед нам; туди рухнув якийсь прим’ятий мужик. Лео зітхнув, ковзнув по ньому оцінюючим поглядом і, до мого величезного щастя, вирішив, що сьогодні поганий день для встановлення справедливості.

Зовні загриміло ще сильніше, знову сяйнула блискавка, а трамвай, втікаючи від грози, рушив з місця. Лео похитнувся – ну, так, він ж забув вхопитись за поручень, – а тоді побачив вільне місце і впав просто туди.

А потім потягнув мене за собою.

Я і пискнути не встигла, як опинилась у нього на колінах. Спиною я впиралась в скло, а однією рукою мимоволі вчепилась в плече Лео, щоб не впасти. Він же міцно обійняв мене за талію та посміхнувся так осяйно, що стало не по собі, а тоді промовив:

– Так зручніше, ніж окремо їхати, правда?

– Я не дозволяла! – обурилась я. – Це вторгнення в мій особистий простір, ти не в курсі?!

Я очікувала, що він наплює на моє невдоволення, як зазвичай і вчиняли чоловіки, але Лео миттєво ослабив хватку на моїй талії і щиро видихнув:

– Пробач, я не хотів. Не подумав, що тобі може бути неприємно. Якщо хочеш, вставай, я тоді піднімусь і поступлюсь тобі місцем.

– Серйозно? – здивувалась я. – Ти… Збираєшся відпустити мене, бо я сказала, що ти порушив мій особистий простір?

– Ну… Так. Якщо тобі некомфортно, як я можу…

Я ледь не закашлялась від подиву. А тоді, подумавши не довше секунди, вирішила: ну, не так вже й незручно в нього на колінах.

– Сиди, наречений, – звеліла я йому. – Мені нормально. Але руки не розпускати!

– Але ж за талію тебе обіймати можна? – уточнив Лео.

Я хотіла спитати, він всерйоз чи знущається, але замість цього коротко відповіла:

– Можна.