Продовження першої частини

- Інна, може ти відмовишся. Все ж це так далеко, ми з тобою не бачитимемось кілька місяців,- мовив мій хлопець Андрій, він працює режисером на одному з телеканалів країни. Андрій здається любив мене, хоча відносини в нас були доволі дивними, ми не ходили на побачення як інші пари. Ми просто не мали на це часу, він постійно проводив час на своєму телеканалі, я в балетній студії. Зустрічалися ми переважно в неділю, прогулювалися парком від його роботи до мого дому, і залишалися в мене. Того дня була остання неділя перед від’їздом, уже зранку я мала летіти. Андрій лежав в моєму ліжку і дивився як я забираю волосся в хвіст. Він часто спостерігав за мною, хоча ні коли не казав що кохає мене. Наші відносини були дуже простими, в них не було романтики, він не робив компліментів, та й я не чекала від нього. Одинокі букети подаровані фанатами після вистав він сприймав як гордість, хоча сам ніколи не робив подарунків. Ми зустрічалися вже близько п’яти років, і мене все влаштовувало, про дітей ні я ні він не говорили ні разу, так само як і про шлюб. Він був не поганим коханцем, і мені це підходило, я не запитувала чому ми постійно бачимося тільки в мене. Він не ревнував до моїх фанатів, серед яких було багато заможних чоловіків.
- Ти б відмовився якщо би тобі запропонували взяти участь в якомусь голлівудському фільмі?- повернувши голову до нього запитала. Я добре знала що його відповідь буде ні, він теж заклятий кар’єрист, який не відмовиться від цікавого проекту.
- Авжеж ні, ти ж знаєш що це моє життя,- відповів він спираючись на спинку дивана. – але все ж мені тебе не буде хватати,
- Чому ж, є скайп, є інтернет ми говоритимемо кожного дня,- це було сказано так наче ми справді спілкувалися з ним по годині в день. Насправді ми зрідка спілкувалися, хіба коли мали час, і то говорили переважно вечором по скайпі, і то по роботі. Андрій опустив очі на свій смартфон, він завжди так робив коли не мав вже що казати. Не знаю, але тоді я не помічала який він, я втрачала свій час на дивні стосунки, в яких був лише секс і робота.
- Тобі зробити кави?, -запитала я накидаючи халат на себе, він підняв голову та кивнув.
- Так,
Я відправилася до кухні. Знаючи що за десять хвилин він буде стояти в дверях кухні, та похапцем збираючись пити каву. Це була його звичка швидко витікати, після наших зустрічей. Я ніколи його ревнувала, ніколи не цікавилася куди він поспішає. Завжди сприймала це як його звичку поспішати на роботу, навіть в вихідний день.
- Тримай,- промовила я подаючи чашку, він простягнув свою руку.
- Я все ж би хотів щоб ти не їхала, хоча це твоє бажання, як ти і казала ми будемо спілкуватися в скайпі.
- Ти знову поспішаєш, не хочеш сьогодні залишитися довше, міг поїхати завтра зі мною до аеропорту,
- Інна ти ж знаєш в мене робота, я не можу просто так прогуляти її,- мовив він засуваючи замок на своїй куртці.
- Звичайно, - вимовила я знаючи що в неділю його завжди чекав канал на якому він працював. Була це правда чи вигадка не знаю, але думаю що він бігав зовсім не на роботу.
- Інно, - він нахилився до мене, поцілувавши мене в щічку, - я радий що тобі видалася така можливість, покажи всім хто така Королева балету.- мовив він захлопуючи дверцята. Чашка недопитої кави яку він залишив на комоді, залишилася дивитися на мене. Я підійшла до неї та взяла до рук, подивилася в низ. Та пішла до тренувань, виконувати вправи.
Тоді я ще не знала що ми бачимося з ним в останнє. Було просто ось так прощатися з ним, але я вперше їхала на такий довгий час. Тоді в серці щось таке пошкребло, але не настільки щоб зупинити.
Літак вилітав за десять одинадцята з України, моя невелика валіза зовсім не була схожою на ті які мали інші пасажири в терміналі. Я декілька разів оглядалася перш ніш зайти в залу очкування. Чому я думала що Андрій прийде, опустивши очі на час рейсу що був на білеті. Залишалося ще тридцять хвилин до вильоту, наступні вісім годин я летітиму. Взявши в автоматні, чашку американо з вершками, я сіла на лавку. Жінка що сиділа поруч, мала маленьку дитину, який постійно підводився з лавки та біг до автомата. На третій раз коли малюк підвівся я встала, підійшовши до вікна витягнула свій телефон. Жодного повідомлення, жодного дзвінка, погортавши телефону книгу зупинилася на Андрію. Рука сама натиснула на виклик, пішли гудки. Оголосили мій рейс. Я оглянулася назад ще був час.
- Алло, Інна це ти?
- Так, я вже вилітаю, хотіла попрощатися з тобою.
- Ти мене відволікаєш, в мене робота,
- Але..- та він вже поклав телефон, я повернулася до людей, і натиснувши на кнопку вимкнути. Тоді стало так боляче, наче хтось вдарив мене в живіт.
Наступні десять годин будуть летіти так повільно, що здаватимуться цілою вічністю. Літак був переповнений дітьми. Чому жінки беруть з собою таких малих дітей, як не одне почне плакати то інше. Весь політ здавався на хор дітей, які плачуть. Ще й місце мені дісталося коло вікна притиснутим якимось чоловіком, який випив до вильоту. Він спершу щось хотів говорити, але я одягнула навушники, тому повернувши голову він заснув. Від нього так тхнуло горілкою, що я декілька разів просила бортпровідника пересадити себе. Та вільних місць не було. Усі кудись поспішають.
Ми прилетіли в дев’ятій вечора, вийшовши з трапа літака мене одразу почала хитати. Таке виникла відчуття, наче я була на американських гірках.
В низу стояти мав чоловік з табличкою. Спустившись в хол. Там було сотні людей з табличками, і як розібратися в них усіх. Я уважно шукала своє ім’я серед погано написаних написах. Коли нарешті побачила чоловіка років п’ятдесяти який стояв з паперовою наліпкою на грудях. Було доволі смішно, але він розглядав по сторонах шукаючи серед пасажирів когось.
- Інна, це я?
- Добро пажаловать Інна?
- Інна Романівна, це ви маєте відвести мене до готелю? – звернулася я до нього, чоловік поглянув на мене киваючи головою. Хто він такий, не могли прислати когось кмітливого. Я взяла свою валізу виказуючи що стомилася, але чоловік лише нахмурився на мене і пішов вперед.
- Сідайте,- машина стояла коло виходу, відкривши дверцята він сів за руль, я сіла позаду защіпаючи ремені безпеки. Чоловік повернув голову явно здивований такому вчинку. Я усе хотіла дізнатися куди мене поселять, куди я буду ходити на репетиції.
- Ви не переживайте я гарно воджу вже тридцять років,
- у вашу роботу входить возити людей, чи запитання ставити?, -запитала я поглянувши на чоловіка, який доторкнувся до ключа запалення. Чоловік повернув голову, фиркнувши не відповів нічого. Мені самій було якось не приємно говорити з ним. Та я повинна була спитати куди ми їдемо.
- То куди ми їдемо? Я б хотіла заселитися і відпочити,- промовила я. Моя манера розмовляти була не настільки поганою як мені здавалося, хоча чоловік відповів, але зі злістю.
- Вас чекає продюсер він хоче підписати з вами потрібні папери, нахаба,- мовив він вже трохи тихіше.
- Що?- перепитала я щоб перевірити чи справді мені не почулося те що він сказав.
- Нічого, каже можете дивитися на пейзаж їхати довго,- мовив він знову щось сказавши собі під ніс. Я повернула голову до вікна, не бажаючи більше ставити питання, він був вельми не вихованим. Чи надто пихатим?
Минуло десь сорок хвилин перш ніж ми зупинилися біля сірого будинку, який виглядав доволі старим на перший погляд. Чоловік вийшов з машини, направившись до багажника. Пройшовши повз він навіть не думав відкривати мені дверцята. Я вийшла з авто засмучена, та втомлена. Куди це він мене приволік, часом не на якусь вечірку.
Вставши збоку чекала коли мене запрошують війти, коли з дверей будинку вийшов, чоловік років сорока. Його вигляд був доволі магнітним, чорний костюм з краваткою, та усмішка яка просто виблискувала. За ним одразу вийшла якась жінка в вечірній сукні, вона наздогнала чоловіка, схопивши його за руку. Вже в двох вони наблизилися до мене. Тепер я шкодувала що не уточнила куди мене везуть, мій вигляд зовсім був безнадійним, після стількох годин в літаку, я мала вигляд стомленої жінки з поганим макіяжем, який не вистигла привести до порядку.
- Доброго вечора, Інно ..- вимовив чоловік розглядаючи мене.
- Романівна,- поправила я чоловіка, який в ту ж мить засміявся.
- Так, так звичайно Інна Романівна, прошу заходьте всі вас чекають, я дуже радий що саме вас вибрали на головну роль,
- Ви бачили мої виступи?,- запитала я потягнувши за собою валізу.
- Так, звичайно ви просто геніальні, у вашому віці та так танцювати,- ці його тоді слова, я нахмурилася вдаючи вигляд не розуміння. А тоді зупинилася перед самими сходами.
- Ви вважаєте що я застара для такої вистави?- запитала я подивившись прямо йому в очі поклавши руки на стегна, він усміхнувся. Жінка яка стояла поруч явно давно хотіла себе приставити, але такої можливості в неї не було.
- Що ви, ні ви молода, я знаю яка ви талановита, вистави за вашою участю мене сильно надихали. Вибачте я вам не приставив свою дружину,- мовив він нарешті повернувшись до молодої жінки.
- Діана, - подала вона свою руку, я подивилася на неї не зрозуміло піднявшись на гору. Жінка знову взялася за руку свого чоловіка продовжуючи говорити. – Я дуже сильно люблю ваші виступи, я скажімо ваша фанатка. Колись я і сама хотіла стати балериною, але..
- Ясно, - мовила я лише для того щоб вона не продовжувала говорити. Відкрилися дверцята, в залі одразу почулася музика, хтось грав на піаніно та віолончелі. Я повернула голову до чоловіка усвідомлюючи що досі не запитала як його звати.
- Вибачте, мене настільки сильно стомив переліт ви.
- Джон, мене звати Джон Макензі, я вклав в цю балетну постановку багато зусиль та грошей, в мене багато спонсорів які бажали бачити найкращу солістку з України в головній ролі. – В голові покрутилася думка чому саме з України, хіба мало гарних балерин, та мені було пофіг. Я уважно роздивлялася присутніх в залі, людей було не так багато як на перший погляд. Декілька чоловіків в костюмах, музиканти що стояли збоку, та жінки явно не балерини з трупи. Надто вже не в формі та старі, може колишні балерини. Хоча якісь вони вже надто сильно старі.
- Я хотіла відпочити,
- Так звичайно, Леон відведе вас до готелю, тут не далеко. Та спершу познайомитися, це Анна вона постановки «Чорного Лебедя», цей чоловік зі стаканом мартіні є режисером.
- Дуже приємно, - промовила я, режисер уважно поглянув на мене, а тоді засміявся.
- Все ж геніально, - мовив він повернувшись до випивки. Було видно що він вже перехилив не один стакан, і все що він міг зараз це лише вирішатися скляними очима на мене.
- Не зважайте він завжди такий,
- Я б хотіла знати коли початок репетицій? І сценарій, - додала я переступивши ногу чоловіка який був що завжди п’яним.
- Все це ви знайдете в своєму номері,- відповів Джон, я знову натягнула усмішку, як це постійно дратувало.
- Не могли б ви б мені сказати де тут дамська кімната,- мовила я оглядаючись навколо, наче справді терміново шукала її.
- Звичайно, перші двері зліва на другому поверсі, - відповів Джон усміхаючись, Діана що досі тримала його за руки потягнулася до бокала який приніс офіціант. Я кивнула не сказавши ні чого пішла на гору.
Мене не було десь хвилин з десять, коли я збиралася повертатися. Відкривши дверцята туалету, почула два жіночих голоси які наближалися. Чомусь різко закривши дверцята повернулася назад. Потрібно було вийти, тоді можливо би передумала. Та в ту хвилину я залишилася в середині тримаючись за ручку дверей, жіночий голос вже наблизився впритул. Чиясь рука доторкнулася ручки і потягнувши на себе.
- Знову зайнято, та скільки можна,- пробурмотавши мовив перший голос, ручку різко попустили. Я відійшла вбік, такого ще ніколи не було, видихнула.
- Вона така стара і не красива, і хто її вибрав на головну роль,- почала вести далі жінка, мені не довелося довго думати про кого вони говорять. Головна роль була в мене, з першими словами мені хотілося різко вийти, і висказати все що думаю. Але наступна репліка пролунала саме тоді коли я вже доторкалася до замка. Моя рука вже нагнула ручку, коли…
- Мені її шкода,- тихий такий самий низький голос як в дружини Джон мовив в відповідь. Після другої фрази не довелося довго вагатися що це була вона.
- Чого?
- Всі інші відмовилися дізнавшись про прокляття,
- Що ти таке кажеш?
- Дві інших балерини під час репетицій травмувалися. Одна з яких зламала ногу, на цьому її кар’єра закінчена. Після чуток всі інші відмовлялися, ця ж приїхала. Я бачила її вистави вона справді талановита… навіть якщо вона і не знає про прокляття?
- Джон сам вибирав її?- запитала друга зробивши крок назад.
- Він мало що знає в балеті, ти ж знаєш він гарний продюсер,-мовила Діана, я відійшла в бік. В ту мить в мене було двояке відчуття, та прокрутивши їхні слова, я різко витягнула свій телефон. Набравши номер Андрія доторкнулася до ручки і відкрила двері. Обидві одразу остовпіли побачивши мене. Діана навіть на мить почервоніла, а друга пані, як виявилося була мені не знайомою в залі до цього її не було. Усміхнувшись я пройшла повз нічого не сказавши, вдаючи що розмовляю потелефону. Пані одразу нахилилася до Діани.
В той день я зовсім не брала собі до голови ці дивні чутки, і швидко їх просто за була. Викинувши всю не потрібну інформацію, того вечора таки підписала документи, після кількох випитих бокалів, які згодом змушена була скидати ще більшими заняттями. Джон та Діана провели мене до машини, попрощавшись, залишивши свої номери. Я дізналася що перша репетиція буде лише в п’ятницю, до цього часу, я зможу потренуватися. Хоча в готельному номері це було важко, це не моя квартира за якою я так скучатиму. Тоді я не знала що вже ніколи не зможу потрапити в свій міні зал. В той час я лишень думала як там Андрій чи виконує він доручення які я йому залишила. Він мав лишень доглядати один кактус коло комп’ютера і все. На жаль він напевно і з цим не впорається, як завжди спише на справи. Шкода, але я таки не дізналася, чи ходив він підливати той кактус чи ні.
Згадавши в той час про свого хлопця, та за сумісництвом єдиною людиною яка була мені близька, я хотіла зв’язатися з ним. Це вийшло не одразу. Можна сказати що вперше я змогла поговорити з ним лишень через тиждень, і то кілька хвилин.
Настав день репетиція, пройшли нудні дні коли, я майже не виходила з свого номеру. Місто мене не приваблювали, мені було достатньо одного дня щоб Леон показав мені усі цікаві архітектурні пам’ятники. Леон це той тим якого назначили мені для проведення екскурсій та виконувати мої доручення. Хоча важко назвати що він щось виконував. Наступні дні були просто підготовкою, я продовжувала дотримуватися свого розкладу дня як і до цього.
- Доброго дня Інно, ви ознайомилися з містом, ?- запитала Анна коли я потрапила в велетенський хол з дзеркалами. Я кивнула не вагаючись, « Я що перша прийшла, а де інші?» Пробігла в мене думка, коли позаду відкрийся дверцята п’ятеро дівчат, а за ними двоє чоловіків увійшли до кімнати сміючись. Вони різко застигли побачивши погляди які вилупилися на них. Мені було цікаво поглянути на тих з ким я працюю, а Анна ж мала лишень професійну звичку. Здалося що дівчата навіть не боялися того що запізнилися.
- Де інші?- мовила Анна після не тривалої паузи, жінка очима провела поглядом присутніх.- Де Міра. Де Крістел, де інші п’ятеро? – продовжила запитувати дивлячись на дівчат Анна, з кожним новим іменем яке мені нічого не говоритиме ще довгі місяці, вона піднімала голос вище.
- Вони вже йдуть,- відповіла тихо перша дівчина в чорній пачці,
- Добре, не будемо чекати інших, тоді почнемо. – Анна повернула голову до мене, звертаючись прямо.
- Це Інна, вона отримала головну роль, тому тепер вона займатиметься з нами, вона підтягнуться, і все тепер буде легше.
- А до цього що було не так? І до речі Інна Романівна,- мовила я виправляючи Анну. Жінка різко закусила губу, її очі пробіглися. Видно вона не знала що сказати, коли тишу перебили інший шум. Який доносився з коридору.
- Ось і всі, почнемо.

Крім того що вона ставила «Чорного лебідь» вона виявилася балет майстром, який тренував дівчат. До мене зауважень Анна майже не мала, та од одна з дівчат отримувала їх майже що миті. Я сама бачила як вона помиляється, так наче зовсім не готувалася до цієї вистави.
Так пройшов тиждень, а за ним другий, починався третій.
Початок третього тижня в Брюсселі, починався з того я мене запросили на чергову вечірку, з представниками продюсерів, та самими спонсорами. Я вагалася на рахунок того чи варто мені йти, та Джон настирливо просив мене про це. Я вирішила заглянути лише на мить, звідки вже й зв’яжусь з Андрієм, який не відповідав на дзвінки останнім часом.
Вечірка проходила в закритому домі не далеко від Гран-плас, що доволі не погано з того факту що я там була проїздом лише раз. Будинок не відрізнявся ні чим від тих що стояли поряд. Леон зупинив машину, і мені довелося йти до самого місця ще хвилин з п’ять. Діана стояла на сходах мені не хотілося знову зустрічатися з нею. Вона виглядала як якийсь підліток, її маленький ріст тільки і робив її меншою за свої роки. Поряд з нею стояла якась інша не високо дівчина, років двадцяти, вона тримала в руках келих.
- Доброго вечора, Інно!- мовила Діана, подивившись на мою сукню зі заздрістю. Сукня і справді виглядала розкішно. Ця один з подарунків які я отримала за життя, його подарував один з багатих європейців, які цікавилися моєю кар’єрою.
- Доброго Діано, як ваші справи,- запитала я, вдаючи цікавість, хоча насправді хотіла пройти повз. Мені ледве вдалося змінити вираз обличчя, щоб вона нічого не запідозрила.
- Та ось Міра розказує як ви домінуєте на репетиціях,- відповіла жінка. Хто така Міра не мала ні якої цікавості розпитувати, але здогадалася що це співрозмовниця Діани. Дівчина не високого росту десь під метр шістдесят, з доволі виразними очима, та не примітним виглядом, я б ніколи не сказала що вона балерина. Швидше схожа на якогось тинейджера.
- Дякую мене чекає ваш чоловік,- відповіла я піднімаючи поділ сукні. Діана різко опустила свої руки, вона видалила з себе усмішку, і відкрила дверцята пройшовши вперед разом зі мною. Було видно що вона ревнувала, хоча не хотіла вдавати вигляд що справді зацікавлена.