Іноді треба померти, щоб почати жити Паоло Коельо

Багато людей запитують себе чому вони живуть, яка їх суть і цьому великому крузі зі життя і смерті. Ми живемо прокидаємося, помираємо назавжди заснувши з питанням яке нас мучить всі хвилини існування.
Те що я почала жити по-новому, зовсім не значило що я перестала думати про те що сталося. Так я почала відчувати свободу яку до цього не мала, я наче почала літати. Та на землю мене повертала думка що я це не зовсім я. Не могла не думати про те хто я така насправді.
Мій черговий ранок почався з того що я прокинулася від жаху, які давно перестали мене хвилювати. Вісні все було настільки реальним що я просто перестала рухатися. Дихати. Я завмерла, заклякла, і відкривши очі закричала. Мені не було кого схопити за руку, інколи в голові проходи думка, що краще б я жила не сама. Пройшло близько чотирьох місяців як я померла, до цього моє існування не було настільки насиченим як тепер. Я прокидалася з чистими думками, йшла на репетиції. Все частіше я відчувала як мені все важче стає робити вправи які я робила до цього з легкістю. Ноги наче мене не слухалися, часто просто німіли, та все це я списувала на втому. Мені тепер доводилося залишатися, на довше і частіше я просто кричала коли вправу не могла зробити. Від цього я почала ходити якась нарвана, так я просто могла втратити своє місце в театрі. Кому потрібна прима яка нічого не вміє. Так тоді було би краще померти, а не мучитися так зараз. Я розуміла що це не моє тіло, але все ж таки мене це злило, в середині ж я та яка все прикладає щоб досягти успіху.

Я збирала свою сумку, коли телефон задзвонив. Тепер він часто вібрував, чи просто посилав мені гудки, я навіть мусила змінити музику. Бо те що стояла до цього сильно дратувало мене.
Я підійшла до телефону, не поглянувши на номер який висвітився на екрані. Однією рукою я витягнула розчіску з шухляди, другою притулила телефон до голови.
- Так, алло,- промовила.
- Міра привіт, ти добре вчора добралася до дому? – прозвучало запитання. Джон був такий милий, його голос звучав чарівно, я опустилася на крісло. Ми вечеряли з ним, після чого він провів мене. Тоді мені не здавалося що щось відбувається не так, я просто хотіла знову бути з кимось, питання відпало коли той нарешті клюнув на мої знаки. До того ж він і досі був головним продюсером, якщо ж це тіло не можна покластися, я мусила якось по іншому використовувати свій шанс. Мені знову просто не терпілося стати примою.
- Звичайно, - відповіла я поглянувши на себе. Вже нічого не залишилося від тої сором’язливої дівчинки, я навіть почала дивитися на Мірене молоде тіло з усмішкою. Тепер в мене появився шанс наздогнати кар’єру. Єдиного кого я ігнорувало то був Джорджано, який надзвонював мені частенько. Хлопець просто не міг не подзвонити, від чого я дратувалася ще більше. Відгородившись від матері дівчини, та цього фотографа я думала не дивитимусь в дзеркало і буду відчувати знову себе колишньою. Так потрібно було змінюватися, та після того як нічого не відбувалося, я знову почала бути собою.
- Може сьогодні після репетиції я заберу тебе.- я не боялася що хтось мене побачить з одруженим чоловіком, навпаки моя нервованість давала мені сміливості.
- Сьогодні генеральна репетиція, можемо поїхати до мене згодом.
- Ну ОК, тоді до зустрічі моя примочка.
 

Я розумію що так просто зустрічатися з жонатим, я навіть колись цього не могла робити, але скільки часу я втратила на тренування, коли могла просто зробити так, як зробила чотири роки тому. Згадувати навіть гидко, але всі погані спогади та гидкі вчинки вилазять на поверхню дуже швидко. Тоді на весні перед тим як мене мали обрати примою, я отримала дуже не красиву пропозицію від якої я просто не могла відмовитися. Думаю багато балерин отримували її, а ті хто відмовився втратив можливість кар’єрного росту. В балерин багато багатих шанувальників, такі дівчата мають сидіти на спеціальних дієтах. Вони постійно втомлені репетиціями та не доданням. Балерина повинна бути легкою як листок паперу, нам часто доводиться стрибати вище можливого. Тому і не дивно що вже в сорок в кожної жінки виявляються серйозні проблеми зі спиною чи ногами, навіть шлунок страждає від недоїдання.

- Міра, ??- крик долинав з низу, я підвелася з крісла повільно піднявши штору глянула вниз за вікно. Хлопець стояв як завжди тримаючи фотоапарат на шиї. Він опустив голову до телефона тоді знову підняв її, я відійшла вбік. Чого йому потрібно саме зараз. Коли я збираюся йти. Закинувши сумку через плече, я вийшла.
- Ну нарешті, я думав що ти вже ігноруєш мене, на дзвінки не відповідає, не приходиш на зустрічі.- почав говорити він. Я подивилася на нього мовчки.
- Міра, чого ти?- спитав хлопець.
- Я, нічого,- фиркнула зупинившись.- Чого ти причепився до мене? - раптом запитала я.
- Міра, та що з тобою, - його очі зробилися темнішими, він округлив погляд, приглядаючись до мене.
- Я дзвонив твоїй мамі вона каже що ти майже не появляєшся в дома, я помітив що ти змінилася після того що сталося в театрі. Не один я!- він явно почав натякати на Анну та друзів які Міра мала до цього, з якими я перестала спілкуватися лише тому що мало часу мала на це, та й всі вони якісь дивні. Дехто з них міг бути моїм конкурентом. Я поправила волосся, зупинившись навпроти нього мовила дивлячись прямо в очі.
- Я маю йти на репетицію.
- Ти гарно зіграла Жизель, чому навіть не подзвонила що тебе зробили однією з головних балерин, - мовив він взявши мене за руку. Я знову відвернулася, але хлопець не збирався мене відпускати. Я добре знаю що в Жизель я зіграла не настільки добре як мала, я стала дургою головною балериною, лише після того як накричала на Діану, яка курила.
- Дякую,- мовила я при усміхнувшись. Я не помітила як ми дійшли до зупинки, навколо скупчилися люди.
- Міра такі досягнення., а ти навіть нічого не говориш.- я була рада що мені більше не вживається безхатько, я була рада що знову можу займатися улюбленою справою. Та єдине що мене дратувало це той факт що я не могла бути більше собою справжньою. Те що я не могла зрозуміти що за своє життя робила щось не так мене ще більше дратувало. Я знову почала бути собою, характером, поведінкою. І перше просто думала що так і має все бути. Не знайшовши ніякого пояснення в тому що сталося я просто змирилася. Минуло забагато часу щоб щось ще шукати. Що якщо люди яким я це говорила, думали що я божевільна.
- Ти що їдеш зі мною?- раптом я запитала згадавши про фотографа.
- Так, я сьогодні буду вас фотографувати до нової вистави, чого ти закинула навчання?- це питання зовсім спантеличило мене. Дверцята автобуса відкрилися.
- А чого ти себе ведеш так наче мій батько а??- мовила я. Здається хлопець був не радий почути таке, він нахмурився ще більше чим до цього. Я що ляпнула знову щось не те.
Мовила я оглянувши людей, які почали заходити в автобус, я зробила крок до нього, коли знову заклякла. Мої очі побачили його. Я вже думала що за була як він виглядає. Та його одяг, і той пронизливий погляд що наводить страх, знову дивилися прямо на мене. Він стояв посередині автобуса, тримаючись за ручки, його чорний балахон наче горів.
- Міра ти чого, заходь.- промовив хлопець. Мені захотілося повернутись і піти, - люди чекають.- Я вже думала що людина яка мене переслідує зникла, та коли вчергове він появився після стільком тижнів нашої остатньої зустрічі, я не могла повірити. Мої очі витріщалися на нього, він добре бачив мій переляканий страх, в нього на обличчі проступила усмішка. Хотілося тікати, та позаду вже закрилися дверцята, Джорджано встав коло вікна зробивши мені місце поряд, так що я могла добре розглядати демона.
- Міра ау,, - гукнув знову хлопець.
- Чого тобі,- викрикнула я вже гарячіше.
- Не кричи так,- схопивши мене за зап'ясток мовив.
- Чого ти тут?
- Ми говорили що ти кинула навчання, - мовив він навіть не звертаючи уваги що я говорила не до нього.
- Мені все одно на нього, я хочу займатися балетом ти сам сказав що в мене не погано виходить,
- Міра це дивно якось. Ми дружимо з тобою дванадцять років ти ніколи не досягала великого рівня тобі важко робити звичайні вправи, ти ходила лише тому що так хотіла мама. – мовив він мені. Ці слова просто було образливо слухати, як міг так говорити друг, який знає все життя цю дівчинку, якої вже і не має насправді. Я скоса подивилася на нього. Джорджано раптом прикрив свого рота рукою, поглянувши на те як я поведусь.- Вибач, я не хотів.
- Хотів, хотів ще як? – відказала я.
- Твоя мама…- продовжив він і знову зупинився.
- То моя мама попросила зі мною поговорити?- спитала схопившись за ручку поруччя.
- Ні, твоя мама тут зовсім не причім, та куди ти постійно дивишся?
- Фф,,- помахала головою. Знову подивившись на демона.
- Міра та куди ти постійно дивишся?- повторив він запитання, подивившись крізь мене.
- Мені??, Я,- мовила коли побачила я демон почав робити кроки нам на зустріч, я подивилася на дверцята які ось, ось відкриються. До театру залишалося ще кілька зупинок, але я просто на ходу могла вискочити з автобуса, тільки щоб він не говорив до мене. Мені було достатньо його в своїх снах.
- Джорджано, - примовила я вийшовши осатанію мить перед тим як двері закрилися. Демон стояв схопившись за поруччя дивився на мене крізь вікно, автобус рушив. Фотограф махнув мені рукою розгубившись, я видихнула все закінчено. Я вбила двох зайців, позбулася демона, та втекла від хлопця який так почав набридати своїми запитаннями які були зовсім образливо вислуховувати.

Йти кілька зупинок було важче чим здавалося. Та подолавши їх, я могла видихнути коли побачила знайому машину запарковану на стоянці поряд. Джон був вже всередині, я добре чула голоси які долинали з зали в коридор коли відкрила кляті двері. Те що я чула не могло бути тим чого я чекала. Анна просто кричала за коричневими дверима, за якими знаходилася сцена для виступів.
- Я почуваюся дурепою!,- кричала Анна, і в той момент мені здалося що вона тикає пальцем в Джона. Тінь крізь скло падало прямо на мене.
- Ну що ж не так?- запитав розгублено чоловік.
- Ти постановник чи я, ти директор чи Філіп??? Яке ти мав право назначати