Життя в цьому світі — Це просто великий сон. Не псуймо ж його — забудьмо турботи-гризоти! (Дух старовини. Вибрані вірші // С. 56) Лі Бо

Ви колись думали що ваше життя закінчилося, разом з тим чим ви любите займатися. Спортсмени часто після важких травм не можуть більше займатися справою життя. Чи лікар який втратив можливість робити операції, допомагати людям. Чи людина яка втратила можливість ходити, чи навіть бачити. Усі ці люди починають жити заново, в них появляється нове життя. Потрібно думати що робити далі чим зайнятися, щоб просто не згоріти в рутині. Я не знаю як ця ідея виникла в мене, але без танцю мого життя просто не моє. Я довго наважувалася зробити цей крок, танець який я привикла робити тепер просто не міг бути доступним для мене. Тіло яке я мала теж було вже не моїм. Звикнути жити заново, переписати всю свою книгу. Так наче це новий аркуш нового блокноту, не того самого блокноту що ви вели, а новий повністю чистий. Відкрити нову главу в своєму житті, знайти те що тобі приноситиме радість.
- Міра ти готова сьогодні перше заняття?- запитала мама, зайшовши до кімнати,
- Ага,- відповіла я. Прокидатися стало легше, я наче просто почала літати, крила самі появилися на спині. Може то і не крила ангела, бо ним я ніколи не стану, всередині я досі та сама примхлива Інна. Та все ж я хочу забути те що я не можу займатися балетом, те що люди не знають мене справжньою. Я стану Мірою, потрібно забути що я була колись кимось іншим. Тепер в мене нове життя, і як сказав той демон, я повинна ЖИТИ.
- Джорджано приїде за годину, допомогти тобі одягнутися?- запитала мама, жінка подала мені біле плаття та туфлі. Я протерла очі помахавши головою що ні, я повинна вчитися робити це сама.
- Якщо буде потрібно..
- Я покличу,- не встигла мама відповісти як я сказала їй відповідь.
Перший час було важко підводитись, мої руки були надто слабкі для того щоб піднімати своє тіло. Та я навчилася, перевертатися та сідати на крісло сама, одягати плаття, піднімати стегна щоб поправити краї, робити макіяж в кімнаті коло дзеркальця. Повертати голову до вікна та спостерігати за цвітом квітів які росли через дорогу на балконі в якоїсь пані. Дивитися без огиди на перехожих що проходили повз балкон. Реагувати на погляди людей на вулиці що вирішалися на тебе так дивно. Приймати усмішки тих хто повертається з роботи, чути вітання та просто плескання в долоні. Знову бути не самотньою, відчувати підтримку людей що навколо тебе. Дихати свіжим повітрям, не відчувати болю який би огортав серце, усміхатися щиро людям які тебе люблять. Якщо я би зрозуміла це набагато швидше можливо справи склалися зовсім не так, як є. Якщо чесно я вже не шкодую що не ходила, втративши свої ноги я побачила світ таким яким раніше не уявляла його. Тепер усе змінилося..
- Привіт мене звати Марта, і я ваша вчителька сьогодні ми проходимо найпростіші вправи для того щоб навчитися танцювати на візках. – Марта сама сиділа на синьому візку, вона одна з жінок яких я знайшла в інтернеті, що займалися уроками танців. Вона бере що року участь в багатьох конкурсах, і часто перемагає. Марта не ходить зі самого дитинства, в неї параліч обох ніг від якоїсь хвороби, попри те що вона не ходить жінка має вже двох дітей і чоловіка що займається лижним спортом. Жінка повернула свій візок до п’ятьох людей які встали в одну лінію. Серед нас було двоє чоловіків, які зовсім невпевнено трималися на візках. Але те що вони прийшли вже означало що вони чогось хочуть. Дверцята закрилися і почала грати музика.
- Для початку зробимо плавними рухами розминку тіла. – жінка підняла руки в гору і почала розводити їх в сторону, одну за одною. Тоді доторкнулася до шиї, і просто потягнула її в бік.- Так вам не потрібно крутити шиєю, просто розтягніть м’язи на ній, тоді попіднімайте своє тіло, без рук.- промовила вона опустивши руку в низ, а іншу в гору потягнулася в один бік і її стегна підняли її в одну сторону. – Не бійтеся це виходить не одразу. Повторіть до поки не вийде ми ж нікуди не спішимо.- мовила вона показуючи так само, але з іншою стороною. Рух був доволі простим тому всі швидко виконали його і перейшли до наступного.
- Можна питання?- запитала я розглядаючи як жінка просто показує наступну вправу.
- Відколи ви займаєтеся танцями?- запитала я, бо дуже вже хотіла знати скільки часу мені знадобиться для освоєння нового виду танців.
- Міра так? – промовила опустившись на сідниці Марта,- скільки себе пам’ятаю я завжди хотіла танцювати. Та тільки після народження першого сина сім років тому, я почала танцювати.
- Сім років, і довго потрібно щоб дійти до вашого рівня?- продовжила я розпитувати.
- Терпіння і все вийде, захочеш і мене переплюнеш. Ти ж була балериною, - мовила вона,- тебе тягне до танців, це не схоже на балет, але ти зможеш танцювати так, як бажаєш. – відповіла вона спокійно, інші люди просто почали перевертати голову до мене, я помітила в їхніх поглядах здивування, колись вони б мене роздратували, але не зараз. Я кивнула усміхаючись і просто продовжила робити вправу.

Марта знову зробила рух і цього разу почала показувати перші рухи танцю, для початку це був лише простий вальс, з кількох рухів який з кожним днем перетворювався на все важчий танець.
Я почала часто гуляти на вулиці, виходила навіть тоді коли ніхто не міг мені допомогти в цьому. Наближався день коли я померла, моя річниця мій рік на землі як іншої людини. Чим більше я починала думати про це тим більше мені не давало спокою серце в середині мене. Декілька разів я навіть думала що би було якщо б я досі залишалася собою. Роздуми про це не давали мені спокою. Чим довше я замислювалася, тим глибоко поринала в своє минуле. Я згадала маму якої вже не було, себе, Андрія, батька з яким познайомилася вже при новому тілі. Дівчат з театру, які хоч як мене бісили все одно зайшли в мені в душу.
Рівно рік тому мене не стало, моє тіло померло, а душа стала заложницею нового життя. Так спершу мені здавалося. На вулиці похолодало, і з першими морозами мати Міри не давала мені самій виходити. Вони з Джорджано робили все можливе щоб я не почувалася самотньо. З балетної трупи почали приходити дівчата, вони підтримували мене в моїх успіхів в танцях. Я сиділа коло вікна розглядаючи як перші сніжинки почали падати на дерева. Мені стало прохолодно, тому потягнула покривала з ліжка накрилася. Люди в кумедних шапках пробігали вулицею, з кафе виходили діти що сиділи грілися за чашкою шоколаду. Я не хотіла відводити очі від картинки яку бачила, усі радіють проходять повз. Не хватало лише щоб хтось сфотографував цю картину на пам'ять.
- Ти змерзла? – прозвучало позаду мене запитання, я повільно повернула голову розглядаючи Джорджано, котрий був в кумедній шапці та черевичках повних снігу. Через що я розсердилася вся ця вода потрапить мені на коврик. Я скривилася подивившись на його ноги.
- Вибач, але так вже вийшло я приберу. – мовив одразу хлопець,
- Ну дивись!,- промовила я підморгнувши йому.
- Що будемо робити, сьогодні прем'єра нової вистави в трупі нова балерина. Дівчата кажуть що схожа на ту що була рік тому, її запросили вона вроді з Києва, звати Христина, чи Крісті якось так молода така, але ..- почав хлопець.
- Христя?- запитала я поваривши ім’я, мені прийшлося згадувати кілька хвилин хто вона така. І це мене трохи здивувало, бо раніше такого не було.
- Так Кріс, ти хочеш піти, Джон дав мені два квитки, Анна дуже задоволена постановкою, ну каже що сама балерина грає на високому рівні, але ж .. Вона така смішна і пихата коли я знімав її на плакати вона мало мене не послала, щось почала кричати…- Джорджано усміхнувся підійшовши до мене в своїх брудних черевиках. Хлопець взяв мене за руку, - то як підеш?
- Якщо ти кажеш що вона вже така погана мені потрібно буде з нею поговорити, зараз поїдемо.- промовила я, та здається хлопець подумав що я жартувала. Але насправді я хотіла поговорити з Христиною, не знала ще як, але хотіла.
- Ти не спитаєш навіть назву вистави?- запитав нагинаючись до мене він.
- Навіщо?- запитала я подивившись на його очі.
- Я думав тобі це сподобається?- усміхнувся, потерши свого носа.
- Чому?
- Вистава називається «Прима»- промовив хлопець, а мені здалося що він жартує.