Розділ четвертий: Біля вівтаря темряви

Печеру огорнула темрява, моторошна імла, приховувала за собою, щось жахливе. Внизу насилу проглядалися, ледь помітні зловісні фігури, в темних плащах. Вони схилилися над вівтарем та щось нашіптували. Якісь недобрі слова виривались з їхній вуст, вони говорили жахливими, глухими голосами. Попереду виднілися, кинджалоподібні стовпи, вони оточували, серпастий бовван, що височів на ширяючому кам'яному острові. Його висвітлювало денне світло, яке проходячи крізь розломи печери, пронизувало туман, ніби кинджал масло. З тріщин гірської стелі, краплями бігла тала вода.

Він стояв на самому краю, одягнений в кольчугу. Тримав в руках меч та факел, з побоюванням дивився вниз, на похмурі фігури, що застигли та стояли, немов неживі. Його червоне сюрко та плащ, майоріли на вітрі, що насилу пробивався через розлом. Тьмяне світло факелу, під потоком холоду згасло, печера занурилася в темряву. Позаду зашептали голоси. Туман покрив собою все.

Ільдрун підійшла до воїна, торкнулась рукою, його сталевого ронделя.

— Вони ще там? — насилу намагаючись розгледіти фігури, запитала вона.

— Так, там, потрібно напасти на них, поки вони в трансі, — пошепки відповів він.

— Тоді тихенько спускаємося та робимо все швидко.

Загін воїнів, рушив по крутому кам'яному схилу, що немов гвинтові сходи вів вниз. Всі до одного, намагалися йти безшумно, щоб не дзвеніти кільцями кольчуги, масивною зброєю та сталевими щитами.

Опинившись внизу, вони вишикувалися клином перед нею.

Ільдрун вела загін вперед, кинувшись до вівтаря. Гарячий пил кружляв у повітрі. Жар обпалював обличчя та нагрівав обладунки. Свічки на кам'яному столі, догорали, в повітрі пахло талим воском. Ніяких людей в плащах тут не було, ніби розчинилися в тумані вони.

— Король та Мундраль втекли, — посміхнулася Ільдрун. — Значить вони не такі сильні, як хочуть здаватися.

— Але король та Мундраль, тепер єдині, чому ти їх розділяєш? — уточнив один з воїнів.

— Так, але повелитель темряви, може бути як у вигляді мертвого короля, так й вигляді духу, а можливо навіть, одночасно перебувати в обох сутностях.

— Ось як, — здивувався лицар.

Друїдка оглядала залишки ритуальних предметів, з цікавістю вивчаючи їх. Як раптом позаду пролунав скрип. На кам'яних вершинах печери, засяяли десятки жовтих очей, що світилися немов тьмяні смолоскипи.

— Це мумії, захисти нас Самерселія — почувся вигук лицаря. Під блискучим забралом виднілися його перелякані очі.

Вони почали спускатися вниз, оточувати їх.

— Воїни Альхірока, не тремтіть перед темрявою, боріться доблесно, — закричала Ільдрун, стискаючи навершя палиці в руці.

Це був посох з модрини священного дерева Саммерселії. Величезні коріння огортали його знизу доверху, а на самій вершині переливався магічний смарагд.

Вона стукнула ним по підлозі, вразивши першу мумію. Коріння дерев, огорнули його та пронизали наскрізь, розірвавши бинти й старезне тіло. Жахливий труп, зі скам'янілою, сірою шкірою впав вниз. Натовп мерців кинулася на них, змітаючи ногами, лавини каменів, прямо на воїнів.

Друїдка знову заволала: воїни, стояти на смерть! Загін сховався за щитами, каміння що падало, з дзвоном билося об сталеві щити, шоломы та обладунки воїнів.

Сталь заблищала в тьмяному кам'яному залі. Кров'ю налилася підлога.

Мумії стрибали на щити та гострі мечі, немов відважні воїни. Бинти що приховували їх тіла, рвалися, а потім і сама старезна, гнила шкіра відчувала на собі гостру сталь.

Не витримавши натиску, лицарі відступали до вівтаря, та зайняли кругову оборону, попередньо виставивши перед собою щити.

Страшне виття почулося з прогнилих губ мерців. Дзвін зброї задзвенів у вухах.

Ільдрун знову вразила свою ціль. Гарячий піт стікав по її скронях.

Вояків сильно вимотав останній труп. Він буквально вирвав душу з двох воїнів Альхірока, розірвавши обладунки, а потім і тіла, але точний удар сокири, відправив мумію в пекло.

З полегшенням зітхнувши, воїни переглянулися. Бій був важкий.

— Ми втратили двох — пролунав голос з натовпу. Всі були втомлені, нікому не хотілося далі йти. Вони ніби відчували щось недобре, але Ільдрун підбадьорюючи їх, наполягала на продовженні шляху.

— Ми досягнемо центру цієї печери, та знищимо серце Мундраля, — друїдка тупнула ногою, а потім кинулася вперед, до зловісних кам'яних воріт, що розкинулися від краю до краю кімнати. У самому їх центрі, виднівся магічний візерунок у вигляді трікселя, що переливався то білим, то червоним кольором.

— Можеливо краще, вирушимо в Альхирок — пролунав голос з—під забрала. — Прийдемо сюди з підкріпленням, сотні воїнів, з легкістю розправляються з ворогом, але не ми.

— Мундраль вийшов на волю, якщо ми його не зупинимо, то він втече, тому кріпіться воїни, ми затулимо своїми життями, людей цього світу, зрубаємо зло на корені, чого б нам це не коштувало. — Та допоможе нам Самерселія, пані Ільдрун — промовили в один голос, воїни, а потім загін рушив уперед.

Ворота були старезними. Шматочки каменю, відпадали від них, при найменшому подиху вітру. Кам'яні двері були понівечені, і виглядали вкрай моторошно. Пил, павутина, шари бруду та моху, покривали її майже повністю.

— Не бійтеся воїни, наш шлях до центру світу завершено.

Ільдрун притулила руку до трікселя, після чого прошепотіла щось друїдською. Двері зі скрипом відчинилися. Старовинний пил, обсипалася на нерівний кам'яну підлогу.

Відчинивши ворота, вони увійшли всередину склепу, за яким були ще одні двері. Відкривалася вони без всякої магії. Варто було штовхнути її вперед, як вона зі скрипом захиталася на іржавих петлях. Попереду виднівся величезний зал. Він був усіяв мохом та павутиною. Увійшовши всередину, вони побачили блискучу стійку, на якій виднілося чорне як сама ніч серце.

Від стійки до них, вела червона доріжка, яка від старості, мало не рвалася прямо під їх ногами, була дуже стара та зношена.