6

Осінь не просто підкрадалась до міста. Вона повним ходом хазяйнувала на вулицях і в душах людей. Дощовий Львів намагався пригорнути кожного жителя та нагородити його сезонною застудою.

Не дивлячись на похмуре небо, око милували яскраві відтінки жовтого листя на деревах. В таку пору людей на вулицях можна було розділити на два типи. Одні раділи життю: жовтогаряче листя повністю замінювало їм промені сонця, а дощ і вітер додавали затишку довгим розмовам за кавою. Інші ж впадали в депресію, й кожен прояв осені сприймали як чергову насмішку природи.

І різниця між настроєм людей полягала зовсім не у відношенні до погоди. Просто хтось був щасливим, а хтось – ні. Когось кохали, а комусь доводилось лиш фантазувати про це відчуття. На одного вдома чекали, а іншому не було ніякого сенсу туди повертатись.

Похмура дощова погода додавала Львову відтінку готики. Прогулюючись серед унікальних будинків, можна було вигадати сценарій для психологічної драми чи фантастичного фільму.

Дивувало те, як одне й те саме місто могло бути настільки різним в залежності від пори року. З самісінького ранку по Львову снували натовпи. Так розпочинався будь-який робочий день. Люди десятками забігали до автобусів та трамваїв, щоб встигнути в офіси до початку дня.

Софія не була виключенням. Змарніле обличчя дівчини не видавало жодних емоцій. У голові горіло, наче неонова вивіска лишень одне слово – п’ятниця. Тільки ця думка додавала їй снаги продовжувати свій шлях, а не лежати, ридаючи, посеред дороги.

Робота доконала її морально й фізично. Від усміхненої життєрадісної молодої людини не залишилось і сліду. Тепер всередині Софії жила сварлива пенсіонерка, що постійно хотіла спати. Дівчина навіть не помітила, коли саме відбулись із нею разючі метаморфози.

Постійна біганина і ненормований робочий графік із дня на день могли повністю вибити її із колії. З роздратуванням Софія відмітила, що у неї починався нежить, а у горлі злегка дерло. Думка про те, що лиш цього їй зараз не вистачало, змусила дівчину відчути прилив гніву вкотре за цей ранок.

Останнім часом нічого не клеїлось в її житті. Телефонні розмови з Тимуром ставали все коротшими, балачки з Лесею зводились тільки до обговорення Артема, а сам парубок не давав про себе знати пару тижнів. Окрім виснаження, дівчина відчувала якусь спустошеність. Коханий і друзі віддалились від неї. Про такі переваги дорослого життя її ніхто не попереджав.

Коли посеред вулиці Софію різко застав дощ, вона ледь не вибухнула, наче старий балон, кинутий у вогнище. В цей момент дівчина різко згадала, що саме забула вдома. Клята парасолька лежала на найвиднішому місці, та дівчина виходила з квартири як сновида і навіть не помітила її.

Сил, щоб добігти до найближчого укриття зовсім не було. Тому, максимально розслабившись, Софія продовжила свій шлях розміреним кроком. В редакцію вона увійшла мокрою до нитки.

В жіночій вбиральні дівчина глянула на себе у дзеркало. Їй було абсолютно начхати, як вона виглядає. Мокре і спутане волосся Софія зібрала у хвіст лиш для того, щоб воно не спадало на її обличчя.

Останні два місяці роботи у редакції загасили увесь запал. Тепер її не хвилював ані зовнішній вигляд, ані власна манера спілкування. Все, чого від неї потребували, зводилось до виконання забаганок її начальника. І вона мала працювати як робот: мовчки та напрочуд швидко.

Навіть якби дівчина вимазалась брудом, цього ніхто б не помітив, поки кожного ранку на столі у «зірки редакції» з’являлась гаряча кава із коньяком. Ні про який розвиток Софії як спеціаліста не йшло й мови. Всі інтерв’ю Арсеній Львович проводив самостійно, скидаючи на дівчину лиш редагування сили-силенної інформації та написання кінцевої статті так, як це зробив би він.

За останні роки журналіст не викрив жодного скандалу, не вивів на чисту воду шахраїв з місцевої гілки влади. В той час, як інші писали про нахабні економічні та кримінальні злочини місцевої еліти, Арсеній Львович публікував під своїм іменем лиш хвалебні відгуки про титанічну роботу його друзів на благо міста.

Кожного вечора він зустрічався із вдячними знайомими у ресторані, де до ранку вони хмеліли настільки, що більше походили на свиней у багнюці, аніж на високопоставлених начальників, що вирішили відпочити у фешенебельному закладі.

Ситуація дійшла фінальної точки комізму у той момент, коли адміністратори ресторанів почали дзвонити Софії мало не кожного ранку із проханням забрати портфель чи барсетку Арсенія Львовича. Він сп’яну постійно забував свої речі і якщо не знаходив їх зранку у власному кабінеті, влаштовував цілісінький армагедон усім підлеглим.

Тому з часом він просто почав залишати домашній номер Софії у кожному ресторані, де відпочивав. Після вранішніх дзвінків у дівчини з’явився нервовий тік. Ліве око сіпалось від будь-якого нервового збудження. Вона намагалась приймати екстракт валеріани та це зовсім не допомагало, а лиш сповільнювало її реакції. Єдиними дієвими ліками являлись звільнення і добряча прочуханка для поважного Арсенія Львовича.

     До обідньої пори Софія встигла вдосталь насолодитись рутинними справами. Декілька разів вона забігала в кабінет до рудоволосої секретарки. Софія вже знала її ім’я. Дівчину звали Жанна. Та більшість колег використовували іронічно-ласкаву форму імені – Жася.

Спочатку дівчина не сподобалась Софії, але з часом це минулось. Жася була абсолютно пустоголовою та в цьому і полягала її привабливість. Дівчина часто лепетала такі дурниці, що просто заворожувала інших. Ніхто не гнівався на Жасю за її фамільярність чи жагу сунути носа не у свої справи.