Примарна цитадель

8

Софія з радістю допомагала матері Артема робити канапки та розливати чай. Їй подобалась ця жінка. Пишні форми та доброзичливе обличчя формували картину простої людської краси. Перша сивина на висках виказувала немолодий вік, але додавала жінці шарму.

Батьки Артема були розумними та підприємливими людьми. Антоніна Станіславівна на початку важких дев’яностих працювала вчителькою англійської у школі, а її чоловік викладав вищу математику в університеті.

Тоді вони тіснились в маленькій однокімнатній квартирі разом із сином-школярем. Коли грошей не залишилось навіть на їжу, через затримання заробітних плат, Михайло Леонідович вирішив змінити життя своїх рідних.

Батько сімейства поїхав на заробітки до сусідньої країни. Мати, жінка напрочуд розумна і винахідлива, теж вирішила не гаяти часу. Продавши квартиру, вона купила стареньку хату у селі та відкрила магазин з товарами першої необхідності. Через пару років бізнес почав стабільно приносити прибуток, а батьки Артема збудували дім.

 Михайло Леонідович завжди переповідав Софії одну історію. Коли Артем ще навчався у школі, вони придбали поганеньку фотокамеру у своїх знайомих. Син настільки перейнявся запалом робити знімки, що батькам доводилось постійно водити його у фотостудію і віддавати чимало коштів на реагенти для проявлення плівки.

І в один не зовсім прекрасний момент камера зламалась. Артем не вчиняв істерик і не вимагав придбати нову техніку. Він просто порозвішував у кімнаті всі зроблені ним знімки. Як пояснював хлопець, вчинив він так лиш для того, щоб не забувати про свою пристрасть ні на хвилину.

Коли батьки побачили працю свого сина, то не змогли втримати сліз. Михайло Леонідович не соромився зізнатись, що плакав у той вечір, наче дитина. Він зрозумів, що його син наділений величезним талантом і не міг зробити нічого, щоб допомогти йому.

Чоловік почував себе нікчемою через те, що не подбав про свою сім’ю належним чином. Саме тоді він прийняв тверде чоловіче рішення усе змінити. Завдяки старанням батьків Артем зміг займатись улюбленою справою. Михайло Леонідович завжди завершував розповідь одними й тими ж словами: «так маленький чоловік змусив великого стати господарем власного життя».

Батько Артема щоразу наповнювався гордістю, коли його син вигравав черговий конкурс чи демонстрував свої роботи на студентських виставках. Він свято вірив у те, що одного дня Артем стане відомою людиною. І Михайло Леонідович знав, що вони із дружиною зробили для цього усе, що було в їхніх силах.

До кухні увійшов чоловік Антоніни Станіславівни та швиденько поцілував її у щоку. Після цього жесту він запитав:

— Ну що, дівчатка? Все вже готово? Може вам допомогти?

— Мишко, зви Артема з Лесею і сідайте до столу, — відповіла йому дружина.

Поки Михайло Леонідович пішов кликати решту, жінка почала розпитувати Софію про життя:

— Дорогенька, в тебе все добре? Вибач мені, але ти виглядаєш такою змарнілою. Настільки втомлюєшся на роботі?

— Артем не розповідав нічого? Мій начальник вбиває мене кожного дня. Я нічому не вчусь, самостійно писати не можу, лиш бігаю робити каву та забирати його речі. Він навіть свої статті скидає на мене! Я повинна усе писати так, як це зробив би він. І щодня мені доводиться творити якийсь примітивний мотлох. Не про таку журналістику я мріяла… — Софія не знала, чому так щиро жаліється жінці. Вона намагалась не обтяжувати власну матір своїми проблемами, щоб не хвилювати її лишній раз, а от Антоніні Степанівні видала все на одному диханні.

— Може для тебе було б за краще звільнитись? — обережно запропонувала жінка.

— Не можу. Зараз половина газет зачиняється, з такою економікою друкарське слово не може існувати. Мені потрібно триматись за те, що є. Необхідно щось їсти та й за квартиру сплачувати.

— Ти знаєш, ми колись так само працювали й усе терпіли. Та таке життя до добра не доводить. Не гай часу, поки ти молода та енергійна, — мати Артема підійшла до Софії та поцілувала її у чоло, погладивши по волоссю.

Дівчина одразу відчула прилив тепла і зрозуміла, що шалено сумує за своєю матір’ю. Тут у кухню увійшли її друзі в супроводі Михайла Леонідовича і мокрого Хлібчика.

Софія швидко змахнула з очей сльозу, що зрадницьки виступила при згадці про маму. Всі зайняли свої місця біля великого круглого столу і тільки пес бігав навколо нього і скавчав. Батько Артема вирішив одразу всіх попередити:

— Тільки нічого не давайте цьому зажерливому псу. Він вже з’їв свою порцію, а скавчить так жалісливо через те, що хліб побачив. Зараз наїсться, а потім йому погано буде, — чоловік повернув голову у бік сина і додав, — Прямо як ти у дитинстві.

Від цих слів всі залились дзвінким сміхом. Артем почав сперечатись із батьком, доводячи, що це він змушував сина їсти трохи більше. Опісля пролунало запитання від Лесі:

— А чого ви пса не тримаєте на вулиці у буді? В мене вдома батьки собак в хату не запускають, — після цих слів всі поглянули на дівчину із неприкритим здивуванням.

— Як я можу виставити його на двір? Він же член сім’ї! Просто після прогулянки я його купаю чи мию лапи. Він не наносить до хати бруду. І спить він у нашій кімнаті. Інколи йому сняться кошмари й він починає дриґати уві сні лапами, наче тікає від чогось. В такі ночі я навіть дозволяю йому спати на ліжку в ногах. Песику було б самотньо вночі на вулиці. Це ж жива істота, улюбленець і жити він повинен по-людськи. А коли захоче – то бігати по селу, — Михайло Леонідович намагався пом’якшити свій голос, але в ньому все одно лунали нотки роздратованості.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше