10

Увечері Софія не мала жодного бажання щось читати. Тому, закинувши одну з улюблених книг якнайдалі, вона вирішила піти спати. Проте їй не вдалось одразу заснути. Рій думок зрадницьки відмовлявся покидати голову дівчини.

Вона почала думати про плату за квартиру і роботу. Софія не знала, як їй викрутитись і де знайти гроші. Що більше вона про це думала, тим важче їй давався кожен подих.

В одну мить Софія зовсім не змогла вдихнути повітря. Руки почали тремтіти, а у висках кров пульсувала з такою силою, наче там хтось бив у дзвони. Дівчина вскочила з ліжка і ввімкнула нічник.

Сівши на підлогу, вона опустила голову на коліна. Через декілька хвилин, заспокоївшись, Софія повернула собі здатність хоч якось дихати. Поборовши панічну атаку, вона заповзла на ліжко і розплакалась. Найбільше її гнітило власне бачення майбутнього.

Позитивний погляд на речі покинув напівзатонулий корабель, мов щур, який тікає першим. Вона розчинялась у напливі проблем і розуміла, що навряд чи зможе вибратись. Їй не хотілось повертатись у рідне місто і забувати про свої мрії, але й тут вона не бачила для себе шляху для їх втілення.

На мить їй здалось, що було б правильніше вчинити так, як Леся. Може у цьому насправді було більше логіки та мудрості. Враз Софія опам’яталась і осудила сама себе за хвилинну слабкість. Їй стало соромно за власну жалюгідність.

В голові вона почала прокручувати історії людей, хто досягнув у житті певних висот, починаючи свій шлях майже з вулиці. Згадались їй і батьки Артема, і власна матір – люди, котрі не здались і отримали більше, ніж вони могли розраховувати. З такими думками Софія провалилась у сон.

Ранок приніс дівчині гіркий присмак розчарування. Після відпочинку у тихому спокійному селі їй потрібно було йти на роботу. Швидко зібравшись, вона прибула у редакцію навіть раніше, ніж це було потрібно.

Софія стерла пил у кабінеті начальника та прийнялась готувати каву. Зробивши напій, вона поставила його на стіл та вийшла. Софія вирішила зазирнути до Жасі, тим паче, що дівчина вже повинна була прийти на роботу.

Секретарка з натхненням зустріла колегу. З самого ранку їй кортіло попліткувати та дізнатись, як Софія провела вихідні. Не встигли дівчата толком розговоритись, як забриньчав телефон. Жася зняла слухавку, вислухала когось і опісля промовила до Софії:

— Арсеній Львович тебе викликає. Дорогенька, у нього такий голос, що відчуваю біда має бути.

— Не бери в голову, я все зробила, йому не має до чого чіплятись. Добре, піду до нього, — Софія, не передчуваючи чогось поганого, попрямувала у кабінет начальника.

Зайшовши, дівчина відмітила подумки, що до улюбленого пійла він навіть не доторкнувся. Софія запитала першою:

— Викликали?

— Викликав! Ще і як викликав! Де ти була в суботу-неділю?

— У вихідні? — дівчина викарбувала кожний склад, аби натякнути керівнику, що це зовсім не його діло.

— Які вихідні! В тебе немає вихідних! Якщо треба забрати мої речі – ти повинна бути на зв’язку! Пустоголова дурепа. Ти що собі думаєш? Та на твоє місце десяток в черзі стоять і вміють більше ніж ти, — червоне обличчя Арсенія Львовича тремтіло від гніву. Слова він викрикував з такою силою, що якби Софія стояла трішки ближче, то неминуче потрапила б під фонтан слини, що вилітала з його роту.

— Я маю право у вихідні займатись своїми справами. Мені потрібно було поїхати за місто, — Софія здивувалась, яким спокійним тоном вона відповіла оскаженілому кнуру.

— Ти ще будеш зі мною сперечатись? Вилетиш звідси зі швидкістю звуку. Що ти мені за помиї принесла? Зроби нормальну каву! І поїдеш зараз у ресторан, забереш мої речі. І спробуй ще хоч раз так зникнути! — Арсеній Львович огидно примружував маленькі очі, коли випалював свої погрози.

Софія дивилась на нього з відразою і співчуттям. Вже давно чоловік, що сидів перед нею не походив на людину. Як свиня каталась в багнюці, так і він борсався у корупції, п’янстві, розпусті та інших вадах людської душі.

Дівчина усвідомлювала, що не хоче більше виконувати його накази, що для неї немає нічого гіршого за це. Вона ще раз пильно глянула на чоловіка і відповіла:

— Я звільняюсь.

— Ти що? — очі Арсенія Львовича почали наливатись кров’ю.

— Я звільняюсь, — повторила ще раз Софія.

— Та куди ти підеш? Ти думаєш тебе хтось після цього на роботу візьме? Я тобі влаштую! Навіть підлоги мити не зможеш у Львові. Звільняйся! Тебе в цьому місті ніхто більш не візьме! Ти ще приповзеш назад проситись, дурепо! — далі Арсеній Львович приправив свою тираду добірною лайкою.

Половину із тих слів Софія почула вперше у житті. Проте дівчина розвернулась і вийшла із кабінету з почуттям власної гідності. Вперше за декілька місяців вона відчула, що вчинила правильно. Не дивлячись на те, що її життя потихеньку розвалювалось, дівчина забігла у кабінет Жасі з осяйною посмішкою:

— Я звільняюсь! Мені більше не доведеться терпіти знахабнілого кнура. Жась, ти мене чуєш? Я нарешті вільна! — Софія від щастя ледь не танцювала у кабінеті секретарки.

— Люба, я за тебе рада, однак, тепер він знову дійматиме мене, поки не знайде нову помічницю. Але облиш! Я вже звикла до нього. То тебе можна привітати? — секретарка щиро пораділа за дівчину. Вона вперше бачила її щасливою й усміхненою.