12

Софія протирала ганчіркою стіл, трохи замислившись. О дев’ятій ранку цей ритуал був звичним для дівчини. Останні два роки вона працювала офіціанткою в одному з львівських кафе. Через годину заклад мав відчинити свої двері для відвідувачів. До столика підійшла жінка середніх років і промовила:

— Софіє, зможеш сьогодні попрацювати ще й за Олену? Я відправила її додому лікуватись. Ця весіння епідемія залишить мене скоро без персоналу!

— Звісно, Ліліє! Я з радістю візьмусь за її столики. Але сьогодні п’ятниця й увечері може виникнути затримка, якщо я обслуговуватиму не тільки свою зону, — Софія поглянула на жінку з хитрим вогником в очах.

— Добре, дякую. Проблем із цим не буде, Роман після роботи виплатить тобі понаднормові. Не хвилюйся, сьогодні я закрию очі на затримки. Ти мене дуже виручила, — закінчивши розмову статна жінка попрямувала до столика адміністратора.

Лілія та Роман були власниками кафе в якому працювала дівчина. Жінка окрім цього взяла на себе роботу адміністратора. Приємна пара середніх років чудово уживалась зі своїм найманим персоналом.

Вони являли собою нове покоління бізнесменів, що намагалось максимально чесно і толерантно вести свою справу. Таких у Львові були одиниці. Хоч Софія і не була у захваті від своєї роботи, та дружній колектив і приємні власники дарували дівчині почуття радості кожного дня.

На роботу вона приходила з ентузіазмом і намагалась працювати якнайкраще. Свого часу Роман практично врятував Софію. Матір допомогла дівчині заплатити за квартиру, проте їй потрібна була робота.

Як виявилось, Арсеній Львович не кидав погроз на вітер. Софії відмовляли у кожній вакансії. Ніхто не хотів брати її на роботу, посилаючись на колишнього керівника. Деякі навіть не відмовляли собі в задоволенні принизити дівчину лишній раз.

В одному видавництві їй сказали про те, що таку ненадійну людину ніхто не захоче наймати. Після цього Софія зменшила свій апетит і почала шукати роботу офіціантки, щоб не сидіти на шиї у матері. Усюди їй раз у раз відмовляли, посилаючись на відсутність досвіду.

І, майже зовсім зневірившись, вона прийшла на зустріч до Романа. Вже за декілька хвилин вони розговорились на досить делікатні особисті теми. Софія думала, що її й тут не наймуть, тому про колишню роботу розповіла усю правду.

Вкінці Роман заявив, що досвіду роботи у варінні кави в редакції йому повністю вистачить. Дівчина була на сьомому небі від щастя. Софія прекрасно розуміла, що чоловік просто зжалився над молодим дівчиськом, що вже встигло зажити собі впливового ворога.

Трішки повчившись, дівчина почала прекрасно справлятись зі своїми обов’язками. Софія ні на день не забувала, хто врятував її від проблем. На знак вдячності, вона постійно працювала з повною віддачею, навіть тоді, коли цього зовсім не хотілось.

Грошей Софії вистачало не тільки на квартиру, але й щоб трішки відкласти. Стикнувшись з фінансовими проблемами свого часу, вона із небаченою жадібністю відкладала кожну копійчину.

Гроші дарували свободу, а саме цього Софія потребувала найбільше. Друзів у неї майже не було. Зате знайомих дівчина мала досхочу. Їй було з ким проводити вечори.

Вона спілкувалась з усіма колегами у кафе, і більшість з них постійно запрошували дівчину на прогулянки. Єдиним близьким другом залишився Артем. Але спілкування з ним звелось до телефонних розмов і рідких приїздів у гості.

Хлопець перебрався жити до столиці, як тільки закінчив курси відеооператорів. Софія ненавиділа те місто усією душею, тому бачилась вона із другом лиш у ті рідкісні моменти, коли він приїжджав відвідати батьків. Тоді парубок на день залишався у неї.

Артем із захватом розповідав Софії про роботу на невеличкому каналі. Він постійно перебував у піднесеному настрої. Дівчина раділа за друга, але зсередини її виїдало почуття власної жалюгідності. В той час, як Артем будував кар’єру і займався улюбленою справою, їй доводилось протирати столи й приносити замовлення.

Нове століття вкотре збило Софію з ніг. Арсеній Львович забув про існування дівчини через два роки. Проте тепер їй відмовляли у роботі по фаху з інших причин.

Роботодавці вважали, що дівчина не зможе стати хорошим журналістом через те, що два останніх роки витратила на заварювання кави, а не вдосконалення своїх журналістських умінь. Дівчина зрозуміла, що ця робота певно врятувала і знищила її одночасно.

Останнім часом Софія почала високо цінувати власний спокій, тому змирилась зі своєю долею. Вона не бачила жодного сенсу впадати у депресію через те, що якісь її вигадані мрії так і не втілились у життя.

Більшість думок дівчини займали тільки побутові питання та графік змін у кафе. Ніколи раніше її голова не була настільки ясною. Тепер в ній не було ні надмірних радощів, ні печалі. Софія жила простим надійним життям, як і більшість людей.

Навкруги усе вертілось по звичній схемі. Софія відпрацювала зміну у кафе і прямувала додому. Початок весни більше походив на міцний поцілунок зими. Вона все ніяк не могла випустити місто зі своїх обіймів.

Різкі перепади температур нагороджували жителів симптомами грипу. Громадський транспорт більше походив на різновид лепрозорію, аніж на засіб пересування. Люди в ньому увесь час чхали, кашляли та шморгали носами.

Ті, хто ще не встиг відвідати радощів весняної епідемії, відходили від хворих і сахались їх, наче прокажених. Софія не бажала злягти на декілька днів, тому вирішила, що пересуватись на роботу буде лише пішки.