26

Політ в Ізраїль приніс Софії та Артему багато випробувань. Молоді люди летіли звичайним рейсом економкласу. Артему довелось заносити Софію у літак. Дівчина почувала себе ніяково під зацікавленими поглядами решти пасажирів. Завершився політ тим самим дійством.

Софія вкотре раділа, що поруч із нею знаходився друг, котрий допомагав кожну хвилину. Аеропорт розмістився за п’ятнадцять кілометрів від Тель-Авіва. Проте друзі вирішили відправитись в Єрусалим, не дивлячись на втому і довшу дорогу. По приїзду вони розмістились у невеличкому готелі.

Артем допоміг Софії помитись після дороги. Молода жінка ще не звикла використовувати самостійно душ для людей з особливими потребами. Руки дівчини були досить слабкими, тому вона не могла піднятись із крісла, тримаючись за поручень. Який би сором Софія не відчувала, та все ж не могла відмовитись від допомоги Артема навіть у туалеті.

Параліч змінив усе її тіло. Те, що звичайним людям здавалось буденною річчю для Софії ставало цілим випробуванням. Майже ніхто з тих, кого знала дівчина, ніколи не казав, що цінує звичайні дрібниці, які може виконувати здорове людське тіло. Софія з жалем згадувала той час, коли могла ходити, самостійно відправитись у ванну чи туалет, приготувати їжу і багато іншого.

Вона переоцінила все те, що сприймала як належне. Не дивлячись на власну безпомічність, молода жінка придбала для поїздки декілька красивих літніх суконь. Навіть візок не міг змусити її відмовитись виглядати прекрасно. Артем вважав, що це добрий знак. Він не знав: зможе Софія встати на ноги чи ні. Тому намагався допомогти їй адаптуватись до життя у кріслі про всякий випадок.

Перебування у Єрусалимі проходило по звичайному сценарію. Вони оглядали всі пам’ятки до яких могли дістатись, зважаючи на можливості Софії. Артем допоміг подрузі потрапити у Старе місто, щоб оглянути Стіну Плачу. Дівчина спостерігала, як десятки паломників моляться і кладуть свої записки між каменями.

Поки Артем проробляв той самий ритуал, молода жінка розмістилась у тіні, що ховала її від палючого сонця. Вона з цікавістю роздивлялась людей навколо. Її погляд прикував ще один інвалідний візок, до якого був прикріплений невеличкий жовто-блакитний прапорець. З цікавістю Софія під’їхала до нього. Молода жінка побачила дівчинку років тринадцяти. Вона заговорила до неї:

— Привіт! Ти з України?

— Доброго дня! Так. Мене звати Віра, — дівчинка з цікавістю поглянула на Софію.

— А мене – Софія. Ти приїхала на екскурсію?

— Ні, ми тут проїздом до лікарні. Моя мама пішла молитись до стіни. Он вона стоїть, — дитина жестом показала у сторону невеличкої жінки, що молилась, — А ви тут із ким?

— З другом, він стоїть трохи далі.

— Ваш друг дуже симпатичний. Це ваш наречений? — дівчинка з захопленням розглядала Артема.

— Ні. Це мій найкращий друг ще з часів університету. Він приїхав разом зі мною, щоб допомогти із лікуванням.

— Ви також хочете ходити? — з дитячою безпосередністю запитала Віра.

— Так, ми їдемо в «Меїр». В клініці мені зроблять операцію.

— Я їду в інший центр. Лікар сказав, що я зможу ходити після курсу лікування. Мені цікаво спробувати як це. А ви теж з дитинства у візку?

— Ні, — з подивом Софія зрозуміла, що дівчинка ніколи не ходила, — Пару місяців тому зі мною стався нещасний випадок. Ти з народження не могла ходити?

— Так. Під час пологів лікар пошкодив мій хребет. Але це дрібниці. Я вже звикла. Хоча надіюсь, що одного дня зможу встати, — дівчинка мрійливо закотила очі.

— Ти обов’язково встанеш! Я бажаю тобі успіху! — Софія потисла маленьку руку дівчинки.

— І я вам бажаю удачі! Бережіть себе, — до Віри підійшла мати. Вона привіталась із Софією і повезла дочку, поспішаючи у справах.

Артем підкотив візок Софії до стіни та відійшов, щоб дати їй змогу помолитись наодинці. В молодої жінки вже була записка із бажанням, котру вона написала ще у готелі. Та Софія зім’яла папірець.

Її так здивувала сила духу і безтурботність дівчинки, що вона написала інше побажання: «Господи, допоможи, будь ласка, Вірі вилікуватись». Дівчина залишила свою записку у стіні. Софія знала, що й сама зможе стати на ноги. Їй більше хотілось допомогти дитині, котра навіть не уявляла, що відчувають люди, коли ходять.

Наступного дня про Софію піклувався медичний персонал клініки з усією увагою і турботою. Різницю між підходом українських, камбоджійських та ізраїльських лікарів вона відчула одразу. У Камбоджі ніхто особливо не переймався хворими. Процес лікування здавався автоматичним, але не завжди дієвим.

Українські ескулапи турбувались про пацієнтів трохи краще, але відношення частіше залежало від того, скільки заплатив пацієнт. Причому розцінки могли суттєво перевищувати ізраїльські. І лише в Ізраїлі Софія зрозуміла, що лікар – це не тільки прибуткова професія, а й поклик душі.

Андрій Олегович був сином єврейських іммігрантів з України. Талановитий лікар входив в десятку найкращих. Його новий експеримент привертав увагу усієї медичної спільноти. Завдяки тому, що лікар виграв гранд для своїх розробок, Артем міг дозволити собі привезти Софію в його клініку.

Перші дні у закладі пройшли доволі легко. Софію кілька разів на добу оглядали та брали в неї аналізи. Невпинно наближався день самої операції. Молода жінка нервувала, але намагалась не падати духом. Зранку вона поговорила по скайпу із матір’ю.