27

Двері під’їзду одного із київських будинків відчинилися. На вулицю вийшла пара. Чоловік за руку притримував жінку із палицею. Вона була невимовно красивою і тільки легке кульгання вибивалось із прекрасної картини. Минуло два роки після операції. Софія все ж змогла побороти параліч.

Після операції Артему довелося рік мовчки зносити страждання своєї коханої. Масаж, терапія, перші кроки – усе давалось Софії зі слізьми та криками болю. Артем лиш тримав її руку і намагався щоразу стримати власні сльози.

Титанічні зусилля жінки увінчались винагородою. Через рік після операції вона почала потроху ходити. А ще через один – пересуватись за допомогою палиці. Якби не цей атрибут, то ніхто б і не здогадався через що пройшла Софія.

Артем підійшов до машини, відчинив двері й допоміг коханій сісти. Для нього це був звичний ранковий ритуал. Спершу він відвозив Софію у редакцію жіночого журналу, де вона писала статті про найсвіжіші тенденції.

Після того він прямував у власну фотогалерею. Нарешті з’єднавши свої долі, колишні друзі почали отримувати від життя усе більше й більше. Їхню невеличку сім’ю можна було назвати заможною. У кожного з них виходило все, до чого б вони тільки не взялись.

Софія сиділа за робочим столом коли задзвонив мобільний. Жінка відповіла:

— Я щойно про тебе думала.

— А я про тебе. Може ввечері заїхати в кондитерську? Хочеш чогось солоденького?

— Купи пару тістечок із шоколадним кремом. Буду дуже вдячна, — Софія змовницьки понизила інтонацію.

— Ловлю на слові. Після такого мусиш віддячитись, — продовжив гру Артем, зрозумівши натяк жінки.

Софія останнім часом почала серйозно хвилюватись за Артема. Він кохав її й вона це знала. Та все частіше жінка помічала, що Артем знаходиться думками десь дуже далеко. Він марнів із дня у день.

В неї складалось враження, що Артема щось з’їдає зсередини. Софія не могла бачити його таким і знала, що це якось пов’язано із поїздкою у Танзанію. Зібравшись з духом, жінка вирішила, що розпитає про все коханого цього ж вечора. Їй не виходив із голови сон, в котрому вона втрачала його назавжди. Більше тягнути з розмовою не було сил.

Ввечері на Софію чекав чай із тістечками та палке кохання. Лежачи у ліжку, вона ледве перевела подих. Артем гладив її волосся. Поглянувши йому в очі, Софія запитала:

— Чому ти весь час ховаєшся у своїх думках?

— Ти про що? — здивовано запитав чоловік.

— Я ж бачу, що тебе щось гризе. Ти марнієш. Інколи в тебе такий вираз обличчя, наче ти помираєш від болю. Я всі ці речі помічаю, просто не знаю як до тебе достукатись.

— Ти себе накручуєш, — відрізав Артем.

— Це через ту подорож в Африку, коли померла дівчинка? У тебе тоді стався зрив.

— Не лізь куди не треба. Я не хочу про це говорити, — буркнув чоловік і пішов у душ.

Софія не збиралась бігти за ним. Вона дала йому час заспокоїтись після першої хвилі гніву. Жінка розуміла ще напередодні, що розмова не буде легкою. Дочекавшись повернення Артема у спальню, вона продовжила допит:

— Я не дам тобі спокою. Нам все одно доведеться поговорити.

— Повір мені, ти не хочеш знати чому я так поводжусь.

Після цих слів Софія завмерла. Їй спало на думку, що проблема може критись у їхніх стосунках, у ній самій. Злякавшись власної здогадки, вона побоялась продовжувати діалог. Артем наче прочитав її думки й одразу ж заспокоїв.

Він пообіцяв їй усе розповісти. Чоловік пішов на кухню і заварив чай. Софія попрямувала за ним та всілась за столом. Вона добрих пів години чекала поки він заговорить. Не витерпівши паузи, жінка розпочала першою:

— Ти можеш мені все-все розповісти. Я нічого не злякаюсь.

— Я боюсь іншого. Мене лякає те, що ти поглянеш на мене інакше і більше не захочеш мати нічого спільного зі мною, — вилиці чоловіка від нервів рухались немов на шарнірах.

— Після всього, що ми пройшли я навряд чи зможу покинути тебе.

— Знаєш, буває два типи журналістів. Один фотограф побачив як електрика вдарила струмом високовольтна лінія. Він побіг викликати швидку і лише після того зробив знімок, який приніс йому Пулітцерівську премію. Я показував тобі це фото. На ньому електрику робить штучне дихання його колега, висячи на опорі.

— Так. І до чого ти це згадав?

— Дай закінчити, будь ласка. А є другий тип журналістів. Котрі не завадять воєнному злочинцю розстріляти дитину заради хорошого кадру. Я ненавиджу їх усім серцем. І я один із них, — Артем поглянув на реакцію Софії.

— Поки я нічого не розумію, продовжуй, — спокійним тоном промовила жінка.

— Пам’ятаєш, я розповідав тобі про дівчинку-альбіноску, на ім’я Упендо? Ти ніколи не чула повної версії цієї історії. Сашко взяв із мене слово, що я не розповім тобі про те, що там насправді сталось, — голос чоловіка почав здригатись.

— Я пам’ятаю, що її вбили бандити. А ви спали поруч з будинком у наметі.

— Це ще не все. Я почув шум, коли ці покидьки прокрадались до будинку і розбудив Сашка. Ми причаїлись, не знаючи, що відбувається ззовні. Коли я почув крик, то спробував вилізти із намету, але Сашко завадив мені. Він сказав, що я йолоп, який хоче подохнути в смітнику. Мені вдалось вирватись. Та Сашко не зупинявся і штовхнув мене під одну зі стін земляного будинку. Він затулив мені рот і сказав, щоб я включив розум. Що ми не маємо помирати на іншому континенті, вирішуючи чужі проблеми. Так ми й дочекались часу, коли бандити втекли. Я увійшов в кімнату і побачив криваві залишки тіла. А матір дівчинки плакала над її тілом. Моя малодушність не дала цій дитині шансу на життя. Я знаю, що ти бачила в мені героя. А тепер поглянь ким я є насправді, — Артем без сил рухнув на стілець після своєї розповіді.