29

Ніч Артем і Софія провели у маленькій кімнаті, де заледве поміщалось ліжко. Над ним висіло розп’яття. Молоде подружжя втомилось настільки, що сон окутав їх одразу, як тільки вони лягли у ліжко.

Джума спав в одному з бараків охорони, а Неєму одразу відвели у блок для дівчаток. Нічна тиша берегла спокійний сон усіх, хто перебував у школі. Ранок збудив Софію та Артема першими ж променями. Жінка здивувалась тому, наскільки добре спала у дивній чужій країні.

Молоде подружжя разом зі своїми супутниками відправилось на базар. Софія обирала для Неєми одяг і білизну. Дитина була щасливою, адже ніколи у житті не мала стільки обновок. Жінка придбала для неї сонцезахисні окуляри та крем, що мав захистити її шкіру від ультрафіолету.

По тому всі четверо попрямували закупляти необхідну для школи канцелярію та захист від сонця для дітей. Майже кожен продавець на базарі намагався накрутити ціну на товар, коли бачив європейців. Софію й Артема виручив Джума, який не соромився у виразах, лаючись з черговим шахраєм. Завдяки йому подружжя змогло придбати майже все необхідне, що просив Мганга.

Після обіду закохані подались у кімнату, яку їм виділив доброзичливий директор. Він наполягав, щоб Софія й Артем залишились у школі, а не їхали в готель. Директор провів для них екскурсію по закладу і розказав багато цікавих речей.

Виявилось, що інтернат раніше приймав тільки дітей-інвалідів. Але після дві тисячі п’ятого, вони відкрили свої двері для альбіносів. Мганга розповідав, що той рік став справді ганебним в історії Танзанії. Альбіносів вбивали й рубали на частини, заради продажу останків чаклунам.

В школі викладали не тільки основні предмети. Дітей навчали християнства та ісламу, в залежності від побажань батьків. Тут можна було зустріти дівчаток з покритими головами, що грали у м’яч разом зі своїми подружками-християнками. В цьому невеличкому всесвіті діти не воювали через різний колір шкіри чи релігію.

Якщо комусь і вдалось би принести мир на планету, то тільки їм. На жаль доля забрала у них більшість можливостей. Мганга похвалився тим, що школу охороняють солдати місцевої армії. Його заклад вважався одним із найбільш безпечних для дітей з генетичним захворюванням. І саме в ньому альбіноси із вадами зору, котрі викликала хвороба, могли навчатись на одному рівні з іншими.

Відпочиваючи від нестерпної спеки, молоде подружжя лежало на ліжку. Софія першою почала розмову:

— Як ти думаєш, може нам варто тут осісти?

— Було б непогано. Я хочу приглянути за дівчинкою. Впевнитись, що все у неї буде в порядку, — відповів Артем.

— Нам вистачить грошей, щоб допомагати школі. Крім того, ми обидва можемо викладати. А може навіть створити для дітей творчі гуртки. Як думаєш, Мганга нам дозволить залишитись? — Софія мрійливо гляділа у стелю.

— Ти жартуєш? Та він буде на сьомому небі від щастя. Школі постійно не вистачає коштів, а ми іноземці, які можуть розказати про інтернат західному світу, — Артем піднявся і підпер голову рукою, його погляд прикувало обличчя дружини.

— Тоді поговоримо із ним увечері. Я б дуже хотіла залишитись тут. Мені мало що подобається в Африці, та ці діти – вони дивовижні й такі нещасні, — на останньому слові Софія потягнулась до Артема і поцілувала його.

З того дня минуло чотири місяці. Софія та Артем усіляко трудились на благо школи. Джума повернувся додому майже одразу, як дізнався, що подружжя залишається в інтернаті. Через місяць він привіз до них свого племінника. Джума хотів сам оплатити його навчання та Софія разом з Артемом відмовили йому.

Молоде подружжя прив’язалось до свого перекладача. Обоє вважали його своїм другом, а тому й дитину влаштували до школи самі. Кожних два місяці Джума приїжджав навідати племінника. Так і зародилась дружба між трьома дорослими людьми.

Неєма з кожним днем все більше усміхалась. В інтернаті вона завела друзів. А Софія балувала дівчинку як власну дочку. Жінці важко було стриматись і не купувати старшим дівчаткам гумки для волосся, прикраси та інші дрібнички. Вона змушувала дівчат почуватися красивими, не звертаючи уваги на прозору шкіру чи каліцтво.

Звичайний будній день змусив Софію вибратись на базар. Вона вже досить добре освоїлась, тому брала машину і їздила у справах сама. В школі закінчувався запас сонцезахисного крему і жінка мала придбати нову партію. Окрім того, вона хотіла купити кілька зошитів для Неєми, бо практикувала із дівчинкою англійську. Остання вже досить добре розмовляла чужою мовою.

Коли Софія повернулась, то застала біля воріт худого невеличкого дідуся. Він схопив жінку за руку і почав щось кричати. Перелякана Софія намагалась звільнитись з міцних клешень незнайомця. Якраз у цей момент з воріт вийшла Неєма, щоб допомогти жінці розібрати покупки.

Вона кинулась до Софії й почала кричати щось оскаженілому старому чоловіку на суахілі. Дідусь відпустив руку жінки й та відскочила на кілька метрів від нього. Він заговорив до Неєми й почав плакати. Завмерши, Софія спостерігала за їхньою розмовою, хоч ні слова не розуміла. Вислухавши старого, Неєма переклала його прохання Софії:

— Його звуть Саїд. Він просить вибачення, що налякав тебе. Саїд почув про те, що ти допомагаєш альбіносам. Його онук також народився білошкірим. Він вже старий і не може оберігати малюка, а сусід сказав, що забере його і продасть. Саїд благає, щоб ти забрала його до школи. Інакше на хлопчика чекає смерть.