34

У просторій лондонській квартирі елегантна жінка наводила лад на книжковій полиці. Інтер’єр помешкання був стриманим та лаконічним і лише африканські маски виказували любов хазяйки до містичної землі.

Струнка жінка в довгій сукні м’ятного кольору провела рукою по палітурках книжок, вирівнюючи їх в одну лінію. Закінчивши з цим заняттям, вона окинула поглядом усю вітальню. З коридору почувся дзвінок у двері. Хазяйка квартири поглянула у дзеркало і впевнившись, що виглядає належним чином, пішла відчиняти двері.

До вітальні зайшли двоє: молода жінка приємної зовнішності й трохи старший чоловік із фотокамерою на плечі. Жінка, чий вік виказували неглибокі зморшки навколо величезних очей, запросила гостей сісти на диван. Сама ж вона зайняла крісло навпроти. Молода гостя увімкнула диктофон і звернулась до хазяйки помешкання:

— Що ж, Софіє, можемо починати?

— Так, Джоан, з радістю, — м’яко погодилась жінка.

— Для початку представтесь, будь ласка, і розкажіть трохи про свою роботу. Чим ви займаєтесь? — запитала Джоан.

— Мене звати Софія Камінська. Я – українка, декілька років пробула у Танзанії, а зараз живу на два континенти. Я працюю у загальнонаціональній громадській телерадіомовній організації. По більшій частині я знімаю репортажі й документальні фільми про сучасні проблеми людей у різних куточках світу, — розповіла Софія.

— Ви отримали багато премій за свою професійну діяльність. А як ви обрали саме такий напрямок?

— Мені хотілось показати людям, які живуть у безпеці, теплі та комфорті, що є цілі народи, які потребують їхньої допомоги.

— Я знаю, що окрім роботи ви займаєтесь керівництвом благодійної організації «Примарна цитадель». Розкажіть, будь ласка, як вона зародилась і звідки така цікава назва? — з неприкритою цікавістю запитала журналістка.

— Ми з чоловіком декілька років прожили у танзанійській школі для альбіносів, допомагаючи інтернату. Якось він назвав її у розмові примарною цитаделлю. І я запам’ятала це. Наша школа є фортецею, яка захищає дітей-альбіносів. Інші люди називають їх примарами, тому й цитадель – примарна, — Софія із теплом у серці згадала про розмову з Артемом.

— В одному з інтерв’ю ви розповідали, що вашого сина й чоловіка убили в тій школі. Чи не було у вас бажання завершити свою місію? — обережно поцікавилась Джоан.

— Було й не раз. На війні з несправедливістю я втратила двох найдорожчих мені людей – чоловіка і сина. Муса був ще зовсім маленьким. Тоді я повністю осягнула всю жорстокість на яку здатна людина. Проте я не могла дозволити собі усе покинути. Мій син Імані повинен бачити хороший приклад. Я часто літаю з ним у Танзанію і в десять років він вже повноцінно допомагає мені, — пояснила жінка.

— Мабуть, ви літаєте так часто, щоб побувати на могилі чоловіка? — молода журналістка не добирала питань.

— Ні, — Софія трохи помовчала і зітхнула, — Ми відвідуємо школу, щоб перевірити стан справ і дізнатись чого потребують діти. Могила мого чоловіка знаходиться в Україні. Ми обидва любимо свою країну, хоч і шукали власну долю по цілому світу. Та ми народились на тій землі й там же спочинемо. Просто він трохи випередив мене. — з посмішкою закінчила Софія.

— Зрозуміло, — журналістка зніяковіла і зрозуміла, що дозволила собі зайве, — А хто займається справами фонду на місці? У самій Танзанії?

— Мій давній друг Джума. Він прекрасно веде справи і його не обійшла боком проблема з якою ми боремось. Вибачте, у вас ще багато питань?, — запитала Софія, дивлячись на годинник.

— Ні, ми майже закінчили. Ви поспішаєте?

— Так, я маю забрати з аеропорту Неєму, — заклопотано промовила жінка.

— Якщо не помиляюсь – це танзанійське ім’я. Одна з ваших підопічних?

— Я б скоріше назвала її дочкою, якої в мене ніколи не було. Вона навчається в медичному коледжі у Лондоні. Хоче стати лікарем і допомагати іншим альбіносам. Вона літала додому, навідати родину. Через годину я маю забрати її з аеропорту, — Софія з гордістю закінчила коротку розповідь про свою дорогу Неєму.

— І хотілося б поставити вам останнє запитання. Чи прожили б ви знову таке життя, знаючи про все, що з вами станеться? Хотіли б щось змінити? — молода дівчина запитувала це скоріше для себе, бажаючи перейняти досвід жінки, що сиділа перед нею.

— Не мені це вирішувати. Як би не складалось життя воно привело мене туди, де я мала опинитись. Деякі речі висічені на камені долі й не нам із ними боротись. Людям всього лиш потрібно слідувати за підказками, — Софія таємничо усміхнулась Джоан.

Фотограф зробив декілька знімків Софії й гості покинули її помешкання. Вона підійшла до вікна і провела їх поглядом до машини. В кімнату увійшла жінка похилого віку разом із хлопчиком. Мати Софії забрала онука зі школи. Жінка відправила їх у кухню, аби вони пообідали. Сама ж вона пройшла у спальню і зачинилась в ній. Софія відчинила шафу і дістала з неї невеличку коробку. В ній лежала фотокамера. Єдине, що залишила собі Софія на згадку про чоловіка. Вона поклала її на ліжко і лягла поруч. Декілька сльозинок скотились по її щоці.

***********************************

Ввечері вітальня лондонської квартири наповнилась гамором і сумішшю щасливих голосів. За великим столом, щедро накритим господинею, зібралась уся родина.