Глава 8

Глава 8

Своєрідна вийшла розмова і залишила за собою багато суперечливих відчуттів. Ми майже до самісінького вечора говорили з Владиславом. Він як міг намагався переконати мене поїхати геть з міста, так би мовити рятуватися поки ще є можливість. Але я все ж таки не збиралася цього робити, врешті-решт голова на плечах в мене своя. Тому які б сумніви ця заплутана історія не викликала, зупинюсь на власних думках. Тим паче ніхто не збирається торкатися конкретно теми вбивства, мені з декларацією розібратися б та й все.

Дещо цікаве патрульний розповів і про рідну сестру покійного  декларанта – Марту. З його слів жінкою вона була досить загадковою, мала вольовий характер, не обділена норовом і навіть гординею, не дуже полюбляла спілкуватися з іншими. Дехто вважав, що Марта володіє надприродними силами. Місцеві подейкують, що вона відьма та знає, де знаходяться останки брата. Коротко кажучи, всі плітки складаються в цілий містичний детектив. Можливо, якби я була більш вразливою, то щось би мене і налякало, але психіку, на щастя, маю стійку, тому з цікавістю вислухала Владислава та робити висновки все ж не поспішатиму.

Після того, як ми разом повечеряли, чоловік привіз мене назад до готелю. Виглядав він спустошено.

- Чесно кажучи, не на таку вечерю я розраховував. – Приречена посмішка кволо заграла на його вустах.

- Ти заздалегідь вже зі мною прощаєшся?

- Маю надію, що ні. Просто не дуже хочеться заносити тебе до сама знаєш якої статистики.

Я вирішила трохи підбадьорити Владислава і обережно взяла його за руку:

- Зате тоді я назавжди залишуся тут.

Чогось за цей короткий проміжок часу він став для мене наче як близькою людиною. Принаймні, я йому поки що довіряла.

- Але ж проти своєї волі…Не була б ти настільки впертою, я міг хоча б спробувати щось вдіяти, але ж ти просто не залишаєш вибору.

- Послухай, не панікуй заздалегідь, все буде добре, ось побачиш.

Що ж, так і не вдалося мені підняти настрій чоловікові. Розійшлися на мовчазних позиціях. Патрульний наполегливо декілька раз змусив мене пообіцяти, що я не буду випускати мобільного з рук і раптом чого, одразу телефонуватиму йому. Схоже, комусь хвилюватися – як з гори котитися.

В готелі панував вечірній спокій. Народу навкруги було небагато, здебільшого люди просто неспішно прогулювались та розслаблено смакували коктейлями. Емоційно я все ж таки трохи втомилася, а на завтра ще треба ідеально спланувати день, бо час минає, а я ще нічого не з’ясувала. Теж мені, відповідальний заступник директора. Хотіла попросити Вероніку замовити таксі на ранок та на ресепшені її чомусь не було. Махнула рукою і пішла до себе. Та варто було лише поставити ногу на першу сходинку, як через тіло наче електричний струм пройшов, я просто застигла на місці, хтось зовсім поряд грав на фортепіано мою улюблену «Місячну сонату». Я затамувала подих і пішла на звук. Як професіонально і чуттєво вдавалося виконання, мелодія не просто лилася, вона по-справжньому заворожувала, кликала за собою на глибини музичних вод. Я підійшла до напіввідчинених дверей, звідкіля лунало фортепіано, і непомітно зазирнула всередину. В просторій напівтемній кімнаті виднілися лише силуети. Я встигла роздивитися декілька невеличких столиків, диван і щось схоже на декоративну шафу. Інструмент знаходився біля відчиненого вікна, де від подувів вітру легкою хвилею рухалися фіранки. За ним сидів чоловік і впевнено, з неабияким захопленням продовжував відтворювати вічну мелодію.

Я не хотіла заважати, тому просто притулилася до стіни біля входу і продовжила мовчки насолоджуватися найулюбленішою класичною композицією.

Важко повірити, та я дійсно не зрозуміла, коли звук перервався і тихий, приємний чоловічий голос з пристрасними палаючими нотками і трохи небезпечним таємничим придихом звернувся до мене:

- Необов’язково слухати крадькома. Проходьте, сідайте на диван, я не кусаюся.

Спочатку я підскочила від несподіванки і навіть не одразу зорієнтувалась, що відповісти. Це ж треба було так розгубитися!

- Еее… вибачте. Я зовсім не хотіла завадити. Просто почула мою улюблену сонату Бетховена і не змогла встояти.

Незнайомець нічого не відповів, продовжуючи неспішно торкатися клавіш фортепіано. Та я наче аж відчула загадкову посмішку на його обличчі. Я бачила лише темний силует, але чомусь точно знала, що він проникливо дивиться мені в очі.

- Як вам наше місто? Гарне, справді?

Його голос дивно впливав на мене. Від нього всередині щось рухалось, щось приємне і водночас хвилююче.

- Так…дуже гарне. – Вже аж почала дратуватися, бо ніяк не могла опанувати себе і зібратися.

- Надовго ви до нас?

Мої відповіді виходили короткими і уривчастими:

- Ні. На декілька днів, – я трохи прокашлялась і голосно видихнула, - у справах до вас завітала. А ви в гості чи працюєте тут?

Тепер в інтонації музиканта вже чітко відчувалася посмішка і від того голос став не менш мелодійним і м’яким, ніж те, що руками виконував їх господар: