Глава 21

Глава 21

Наступні декілька днів я жила наче відлюдниця: нікуди не виходила, нічого не робила, майже ні з ким не спілкувалася. Тільки з батьками розмовляла інколи. Запевнити їх, що зі мною все добре, завданням виявилося нелегким, бо рідні ніби відчували мій реальний стан. Довелося весь час посилалася на втому. Хоча вона й так була. Ще й яка! Розіграла виставу з Філіпом, наговорила йому якоїсь маячні аби заспокоїти друга, а ще по реченню три рази на добу відповідала Вероніці. Дівчина страшенно за мене хвилювалася, пропонувала викликати лікаря, навіть їжу сама до номеру приносила, та я лише дякувала і просила мене не турбувати.

Найгірше починалося під ніч. Тоді приходив Артемій і випивав останні сили, що в мені ще залишалися. Фізичного болю він не завдавав, але своїми надприродними фокусами вивертав всю душу на поверхню. Я вже мало не зненавиділа мелодію, від якої нещодавно завмирало серце. Поступова поява звуку свідчила про його наближення. Іноді Артемій власноруч виконував музичну композицію, здається, на такому ж примарному фортепіано, як і він сам. Для чого? Одного разу я почула відповідь, щоб мелодія відтепер асоціювалася лише з ним.

А ще мій «особистий» привид полюбляв насилати видіння, і це жахало! Не на жарт жахало, бо я плутала дійсність і штучний вимір, який він створював для мене. Навіщо? Всього лише, щоб змусити переїхати до них. Але я вперто не погоджувалась. Якщо він тут так дістає, що ж буде в нього вдома, де Артемій майже як жива людина?

Марта чомусь не з’являлася, а її брат не поспішав чогось пояснювати. Не знаю, на що вони чекали і яку гру затіяли, та мені було вже байдуже. Я чудово усвідомлювала, навіть якщо і вдасться повернути сили Артемію, відновити справедливість та знайти його вбивцю в мене точно не вийде. Це як голку в сіні шукати. А значить, рано чи пізно вони просто зітруть спогади, як іншим дівчатам, і я залишусь тут назавжди…

Думки про втечу поступово розчинялись. Вся моя наснага кудись поділась, а ось апатія якраз набирала обертів. Та це, здається, тільки ще дужче дратувало Артемія. Я ніяк не могла зрозуміти привида, він хоче бачити в мені бунтарку, але в той же час, щоб корилася його волі. Тому, коли я намагалася не звертати на нього уваги або просто мовчки плакала, Артемій починав злитися. І тоді відбувалося найстрашніше: речі в кімнаті рухались самі собою, на всіх поверхнях з’являлася в’язка рідина, схожа на чорну смолу, холодний вітер кружляв навколо мене, змушуючи раз за разом здригатися. Це тривало до тієї миті, поки нерви вже не витримували і я благала його піти геть, або ж, поки він не переходив межі. Як от, наприклад, останнього разу, коли скло на вікнах вибухнуло та розлетілося на маленькі гострі уламки. Не знаю, чи то його прокляття так діяло, чи то потойбіччя мало згубний вплив, але подібний прояв сили налякав мене ледь не до божевілля. Я розуміла, що, напевне, всі в готелі чули цей вибух, отже Вероніка з хвилини на хвилину прибуде сюди. Тому заходилась скоріш збирати скло, але руки тремтіли, уламок якось невдало вислизнув і боляче різонув шкіру. Коли привид побачив кров, яка вже стікала на зап'ясток, він припинив рухатися, від очей втекла темрява, а на обличчі намалювалась розгубленість.

- Пробач…, - сказав і зник за секунду до того, як в двері постукали.

«Пробач». Це слово ще довго вертілося в моїй голові. Вперше! Вперше за стільки часу я почула щось людське від нього. Ні, він мене точно з розуму зведе своїми незрозумілими витівками.

Я вже навіть не знала, яку казку вигадати для Вероніки. Так і відповіла, що уявлення не маю, як побилися ті вікна. Дівчина, звісно, не повірила моїм словам, але в присутності інших мешканців, допитуватися не стала. Попросила розійтися всіх по власних кімнатах, а потім допомогла прибрати скло та забинтувати руку. Спочатку вона виглядала заспаною, бо надворі ще була ніч, але зі мною, схоже, її сон, як рукою зняло.

Вероніка затулила вікна простирадлами і наполягла на трав’яному заспокійливому чаї, але в мене лише нервовий сміх вирвався, бо одразу ж згадала Марту з відьомськими навичками. Може й ця того ж помелу? Хоча, ні. По її очах помітно, що налякана вона не менш. Дівчина просиділа поряд аж до світанку, а потім за моїм наполегливим проханням пішла, пообіцявши, що з вікнами проблем не буде і вдень їх полагодять. Сьогодні, нарешті, я заснула. А коли прокинулася, на підвіконні, як і вчора, на мене знову чекав величезний букет різнокольорових засохлих квітів.  

Довелося привести себе до ладу і спуститися на сніданок, бо завітали спеціалісти з ремонту та регулювання вікон, а щоб їм не заважати, я пішла. Мені здавалося, всі на мене витріщаються. Хоча… може, все зовсім навпаки, може, це якраз я з’їдаю оточуючих поглядом? Сяк-так поснідала і вийшла в люди прогулятися. Атмосфера навкруги панувала чарівна і таємнича. Ось він, густий,  могутній, синьо-сірий туман, що оповив своїми руками ціле місто. Автомобілі припинили рух, бо видимість була зовсім незначною, будинки ховалися в молочних хвилях, а мешканці, як я колись і прочитала, віддавали перевагу в одязі саме чорному кольору. До речі, мій зовнішній вигляд цілком відповідав, я обрала сьогодні темну довгу сукню з розрізами по боках, темні босоніжки і навіть темний клатч захопила з собою. Тільки ось темні кола під очима замаскувала тоном.

Тиша і спокій заполонили простір. Я насолоджувалася ними. Здається, знову поступово поверталася жага до боротьби. Неспішною ходою я дійшла до парку з високими деревами та мовчазними скульптурами. Завдяки туману він виглядав ще готичнішим, ніж був. Обрала вільну лавку, вмостилася зручніше і глибоко вдихнула трохи вологе повітря. Треба зібратися з думками.