Розділ 5

Агата подумала, що недочула.

— Як чотириста? Так це ж конференц-зал! Йдуть під вінець якісь відомі люди?

Орися замислилася.

— Батько молодого — місцевий коваль. Батьки молодої — вчителі. Тут точно відомі. А взагалі, у нас всі весілля такі, якщо не більші. Менше аж ніяк не виходить. В містечку всі, наче рідні. Якщо когось не запросити, може образитися на все життя.

— Так це ж страшні гроші! Не думала, що тут живуть багатії.

— Та які там багатії! Хто з заробітків гроші везе, а хто позику бере. Потім з подарунків вертає. Свято важливіше. Тоді й відповідальність у молодят більша. Хіба ні?

Агата не знала, що на таке відповісти.

— Василь сказав, що у вас водиться смачна кава.

— А як же! Ми про репутацію дбаємо. Вам куди подати?

— А можна я тут поласую?

— У кухні? — Орися завагалася. Оглянула приміщення. — Що ж, прошу, сідайте.

Господиня рушником змахнула з табуретки зі справжньої дерев’яної дошки невидимий пил чи крихти та витягнула з буфету турку.

Агата вмостилася й задивилася у вікно. Там кіт прицілювався до ворони, а ще радісно виспівували пташки, ніби на дворі не серпень, а кінець травня.

— Доброго ранку, тітонько Орисю. Я молочко принесла, — залунав у приміщенні дзвінкий та дуже приємний дівочий голос. — Куди поставити?

— Давай-но сюди, Оленко, — відповіла господиня, взяла до рук жбанок і, побачивши, що гостя зацікавлено розглядає дівчину, продовжила: — Познайомтеся. Моя племінниця Оленка, а це — пані Агата, наша… відпочивальниця.

— Дуже приємно, — чемно кивнула юна русявка з величезними синіми очима. — Олена Ластівка.

— І мені приємно, — із задоволенням простягнула руку, щоб привітатись, Агата. Її настільки зацікавила дівчина, що вона геть забула, що тут між жінками не заведено тиснути руки. Проте племінниця Орисі без подиву та зайвого ентузіазму, навіть з гідністю, потиснула їй руку. — У вас гарне прізвище. Готовий псевдонім.

Олена посміхнулася та стала справжньою красунею.

— Мені вже таке казали. Коли я вступала до театрального.

— Навіть так? І як — вдало?

— Так, я закінчила його декілька років тому й тепер працюю в обласному театрі.

— А виглядаєте молодшою. На жаль, мені свого часу вступити не вдалося. Саме тоді прийшло запрошення від далекої родини погостювати в Штатах. Батьки їхати не схотіли, і я позичила гроші, отримала візу та поїхала світ заочі. Тато мріяв, щоб я стала вчителькою. Уявляєте мене вчителькою?

Олена ледь стримала смішок.

— Вибачте. Одразу спало на думку, що учням ви точно б сподобались — і хлопцям, і дівчатам.

— Ну от! Виявляється, я змарнувала таку нагоду.

— Проте ви стали відомою акторкою.

Та не надто щасливою жінкою.

«Агато, не скигли».

— Мабуть. А що ви робите тут? Куди дивляться режисери, коли перед ними така фактура? Я хотіла сказати — перлина.

— Не вибачайтесь. Я все зрозуміла. Та з цим якось не складається. Кінематограф у нас… Та ви й самі знаєте. Акторок в країні багато, а от пропозицій… Та я не скаржуся. Маю в театрі ролі, головний режисер мене хвалить. Так що… — Дівчина зітхнула, а Агата зрозуміла, що Олена теж марить кіно, хоча й не зізнається в цьому, бо горда. — Я до бабусі приїхала у відпустку. Іноді проводжу тут екскурсії містом. Невеличкий підробіток завжди знайдеться. Усілякі дрібнички, але…

— З усіляких дрібничок і складається наше життя, — й собі трохи засумувала Агата, проте швидко отямилась та посміхнулась. Імідж, і все таке. — У вас ще все попереду. Приходьте до мене в гості, коли матимете час, звичайно ж. Побалакаємо. Про якісь жіночі дрібнички.

Агаті насправді захотілося ще раз побачити цю дівчину. Чимось вона була їй дуже симпатична. Можливо тим, що нагадувала Агату в юності? Щоправда, була не настільки свавільною.

— Прийду, — погодилась Олена, поцілувала тітоньку та попрощалася. У дверях вона зіштовхнулася з Василем.

— Вже тікаєш, пустунко?

— Так, дядьку. До крамниці по хліб. Один з гостей забажав магазинного хліба. Набриднув йому домашній.

— Він ще про це пошкодує. Згадає про домашній буханець у якомусь своєму місті й пожалкує, що не оцінив, коли мав нагоду. — Олена вже пішла, а Василь все не міг заспокоїтися: — Опанасівна пече найсмачніший на світі хліб, а той, не до кави буде сказано, постоялець… Між іншим, він вже прийшов, пані Агато.

— Хто? — Агата зовсім заплуталась. Це все тому, що вона досі не випила кави. — Постоялець, як там її, Опанасівни? А я тут до чого?

— Так той постоялець і є ваш Костянтин. Чекає на вас за дверима. Впускати?

Агата зітхнула.

— На вулиці є де посидіти?

Агата ще не встигла як слід оцінити двір та невеличкий садочок.

— А як же! Альтанка. Минулого року змайстрував.