4 глава

Ебіна прокинулась під деревом. Була ще ніч. Вона проспала тільки пів години. 
- Захищати від Коро?  Хто це такий? 
- Ось ви де. Пішли з нами.  
До Ебіни підбігли два поліцейські підбігли, але вони були не в формі, а тількі в фурашці. 
Ебіна видралась від них. 
- Ви хто такі?! 
- Ми? Ми хочемо тобі допомогти.   
Ебіна усе зрозуміла. І вже усе спланувала. 
- Гаразд. Пішли куди треба. – вона протянула їм свої руки. Вона все вже знала, як усе станеться, але вона не знала, що в її голові твориться. 
Вони пішли разом кудись, в глуб лісу.  
- Від чого ці ключі?! – Ебіна засміялась, і видрілісь з їх рук. 
- Щ-що? 
- Помріть достойно.  
Вона швидко розсікла їм обличчя, і відрізала руки. 
- А-А-А. Що ти робиш?! 
В Ебіни посмішка була як у диявола. 
- В вас є, дещо моє. Якщо здогадаєтесь і віддасте, то одному життя подарую. 
- Будь ласка! Маска у моїй сумці! Лисяча маска. 
Ебіна нагнулась, відчинила сумку, і забрала свою маску з мармуру.  
- Дуже дякую. Кого мені пощядити? Порадите? – вона одягла маску, і почала сміятися. 
- Благаю мене! 
- Ні мене! Благаю. 
- Ну гаразд, гаразд. Я обох… 
- Так?! 
- Так?! 
Ебіна засміялась. 
- Я обох… вб'ю. 
Ебіна залилась сміхом. Вона одному прострелила голову, сіла, і дивилась, як інший молить її, щоб вона його не вбивала. 
- Благаю вас, лисичка… 
- Ти мразота як мене назвав?! – Вона знов засміялась. 
- Вибачте, благаю не вбивайте. 
- Гаразд. 
- Т-так? 
- Я тебе не вб'ю, якщо повернеш до життя, мою лисицю. Ти ж її вбив? 
- Ні не я! 
Вона підбігла до нього, і відрізала язик. 
- Я ж знаю що це був ти, але я добра. Залишайся жити. – Ебіна залилась сміхом, і зникла в темряві. 
Вона не знала де зараз Мідзукі і інші. 
- Ну і чомусь я не хочу їх шукати. 
Її рана від Акаме стікала кров'ю. Вона прибігла додому. Забігла в квартиру і заснула. Їй снились жахи. Вона проснулась, одяглась в кімоно, але перед цим, заматала рану. І пішла до школи. 
Дні летіли швидко. Прошло вже майже три місяці, а вона нікого не бачила, ні Мідзукі, ні Коро, ні кого з Мамбл. Може це тому що в місто повернулась та сама лисиця, котра вбиває людей. А може тому що вона тепер працює одна. Чи це із за того, що вона перестала ходити в ту прокляту школу. 
Якось у ночі,  вона побачила в даличіні сілует Томое. Він коли повернувся, і побачив її, почав комусь, шось кричати. І потім він почав бігти до неї. 
Вона вже не та лисиця, котру Мідзукі воспитував. Вона стала дикою. Коли вона побачила, що Томое все ближче підбігає до неї,  то вона приготувала клинок до бою. 
- Ебіна! Дурне дівчисько!  Ми тебе вже три місяці шукаємо! 
Вона дуже здивувалась, і не помітила, як ззаду до неї підійшла Аліса.  
- Ось ти де! 
- Відійшли від мене обидва.  
Ебіна відштовхнулась від криші,  і нарвалась на клинок Мідзукі. 
- Моя люба, ти що?! Хочеш бою?  
- Звісно любий. Ти ж мене тоді залишив.  
Вона побігла на нього. 
- Раз, два , три , чотири, п'ять.  
Вона вдарила Мідзукі так, що його клинок тріснув, і розсипався на друски. 
- Я від тебе такого не очікував. Гаразд. Сама нарвалась. 
Мідзукі побіг на Ебіну, кудись попав так, що вона втратила свідомість. Він занадто сильно вдарив. Та рана не зажила як треба. Він пробив її, після чого вона втратила свідомість, і пам'ять. 

- Що сталось? – Ебіна лежала в лікарняній палаті. До неї багато чого було підключено. 
- Доброго ранку моя гарнуся. Як ти себе почуваєш? 
Ебіна підтянулась до Мідзукі,  через біль, але вона підтянулась. 
- Ти мене міг вбити. Це дуже погано Мідзукі, яле я тебе прощаваю. 
Вона знов лягла, і почала дивитись в вікно. 
- І що? Як Мамбл. 
- Щ-що? 
- Докладуй! 
- Ну, з мамбл пішло багато. Після того як ти вбила акаме, усі почали боятися за свою шкуру. 
- І що? – Вона це запитала рівнодушно. 
- Залишились тільки найвідданіші, і ті хто з тобою вже довго. 
- Ім'я. 
- Я, Аліса, Томое, Рей, Нана… 
- Це усі? 
- Ні. 
- Тоді не тягни! 
- До нас ще… Татсумі прийшов. 
- Це усе?  
Мідзукі здивувався такій реакції.  
- Т-так. Усе. 
- Гаразд. Тепер слухай мене. – Ебіна повернула голову до Мідзукі.  – Зараз який день неділі? 
- Неділя. 
- Добре.  - Ебіна встала, відстібнула від себе усе це. – Ходімо! 
- Б-бі ти чого?  Тобі не можна.  
- Якщо я можу стояти, то я можу бути вільна. Тим паче… мені Коро треба вбити! 
Мідзукі змерився з тим, що його вмовляння ні як не допоможуть. 
- Гаразд, ходімо. 
Вони спригнули з вікна. Бо палата Ебіни, була на першому поверсі. 
- Де мій байк?! І маска? 
Мідзукі дістав з під кімоно маску лисиці, і свою. Він простяг до неї її маску. Вона схопила її, і вони побігли до байку. 
- Даєш мені ключи, чи ні? 
- Ммм… - Мідзукі кинув Бі ключи. 
Ебіна вдягла шолом. Мідзукі чомусь шолом не узяв. 
- Бери швидко шолом і поїхали! 
Мідзукі був якийсь похмурий і весь в тумані. Він задумався над чимось. Ебіна це побачила.  
- Ну чого ти? – Вона посміхнулась йому, і вдягла на нього свій шолом. Вони сіли на байк. Ебіна на повну вдарила по газу. Через хвилини три, вони вже були вдома.