Розділ 2. Білі плями, або Куди подіти принца

Розділ 2. Білі плями, або Куди подіти принца

Христина розгулювала з кутка в куток своєї крихітної хрущовки і поглядала на крісло, в якому сидів... принц. Принц у Христиній хрущовці?! Що за маячня? Не було б це напередодні Нового року, коли голова всякою романтичною нісенітницею забита після перегляду всіх цих різдвяних ліричних комедій, вона б напевно бригаду психіатричної допомоги викликала — або йому, або собі. Але магія Нового року працювала — Христя змирилася. Принц, так принц. В її кріслі, так в її кріслі. До речі, носій королівської крові весь час поривався встати, стверджуючи, що його виховання не дозволяє йому сидіти в присутності дами. Яка галантність! Але Христина відповідала:

— Ви ж повинні робити все, що я вам скажу?

— Так, міледі.

— От і сидіть.

Їй зараз тільки чоловіка в лосинах, що стоїть стовпом посеред кімнати, не вистачало.

— А до речі, чому ви погодилися робити те, що вам наказав ваш дядько? — підозріло примружилася Христя.

— Скажімо так, я покараний.

— За що?

Принц наглувато посміхнувся — це у нього від дядечка — і відповів:

— Я не хотів би це обговорювати.

Може, карету якусь дуже дорогу розбив у ДТП? Втім, не хоче казати, то й не треба. Не дуже вже Христині кортіло вдаватися в їхні сімейні розбірки.

Вона пройшлася ще кілька разів назад-вперед, роздивляючись Фердинанда, а бодай його, другого, і розмірковуючи, що ж їй робити з цим «щастям», що так раптово звалилося їй на голову. Все таки треба визнати, принц їй дістався дивовижно гарний. Однозначно треба взяти його на вечірку в якості свого хлопця. Нехай колишній бачить, як прекрасно Христина без нього проводить час, а Ліза нігті гризе від заздрощів. А заодно й усі приятелі та приятельки, нарешті, перестануть кидати на Христю ці жалісливі погляди, сповнені розуміння та співчуття, від яких вже нудить.

— Отже, зробимо так, — Христина перестала розгулювати по кімнаті маятником і прилаштувалася в кріслі навпроти Фердинанда. — Ви повинні робити все, що я вам скажу, так? Так, — одразу ж відповіла за нього. — Значить завдання таке — будете грати роль мого хлопця.

Принц ані трохи не здивувався, лише уточнив:

— Щоб досадити вашому колишньому кавалеру і тій пані, яка підступно його звабила?

Христина округлила очі — як він здогадався?

— У мене є чотири сестри, — пояснив він з усмішкою. — Дві старші і дві молодші. Я знаю всі дівчачі штучки. Не хвилюйтесь. Зробимо все по вищому розряду. Я навіть можу викликати вашого колишнього кавалера на дуель. Упевнений, що в сто разів краще за нього володію шпагою.

Христя в цьому теж чомусь ані трохи не сумнівалася. Уявила собі притиснутого до підлоги шпагою Тараса з вилуплення очима і насолодилася кровожерливими почуттями. А нічого було клястися у вічному коханні, коли вже повною мірою крутив з Лізою. Але, грець із ним, нехай живе.

— Ні, дуелі не треба. Буде цілком достатньо, якщо ви покажете, як палко мене кохаєте.

— Шкода, — хмикнув принц. – Я саме шукав жертву — повправлятися. Але як скажете, міледі.

— І не називайте мене «міледі». Якщо вже ви тепер мій хлопець, то потрібно спілкуватися на «ти» — це раз. А два — моє ім'я Христина.

— Христина, — слухняно повторив він.

— А я буду називати вас, вірніше тебе, Федір або Федя. Фердинанд — звучить занадто незвично.

Принц скривився. «Федір» явно не припав йому до душі. Нічого, стерпить.

— А чому ми досі сидимо в комірчині? — поцікавився «Федя». — Може, виділиш мені якісь покої, і я піду готуватися до балу, щоб бути у всеозброєнні?

— Комірчині?! — поперхнулася Христя.

Ні, її однокімнатна хрущовка, звичайно, не царські хороми, але все ж таки окрема квартира.

— А дозволь поцікавитися, наскільки ти взагалі маєш уявлення про земне життя?

— Маю, — самовпевнено заявив Фердинанд. — Я тут у вас, звичайно, вперше, але дядько, якому в службових справах іноді доводиться бувати на Землі, багато встиг мені розповісти.

Схоже, ці розповіді залишили величезні білі плями в картині земного світу.

— Ось у цій комірчині, — Христина обвела руками свої володіння, — я і живу. І ніяка це не комора, а власна, нехай і невеличка квартира, яку, до речі, в нашому світі далеко не кожна дівчина мого віку має, — з гордістю зазначила вона.

— Якого віку? – одразу ж поцікавився принц.

Оце нахаба.

— Якщо у тебе цілих чотири сестри, хіба вони не навчили, що питати у дівчини про вік непристойно?

— Це якщо дівчині вже більше двадцяти, а до двадцяти пристойно.

Це ж треба, як викрутився. Втім, вік у Христі поки такий, що дійсно нема чого приховувати.

— Мені і є двадцять. А тобі?

— Місяць залишився до повноліття.

Що?! Христина пильно вдивлялася в його досить мужню фізіономію. Та ні, ніяк хлопцеві не може бути вісімнадцять.

— Повноліття у нас настає в двадцять шість, — здогадався додати він важливе уточнення.

Оце так. Дивні закони. Хоча... Мама Христі весь час говорить, що до двадцяти п'яти чоловік ще й не чоловік — дитина, а ось після вже починає мудрішати.

До речі, про маму Христина згадала недаремно. Вони ж якраз зараз з татом повинні прийти — з прийдешнім Новим роком привітати. Тому що потім відразу до тітки Віри поїдуть святкувати — уже до ранку. От халепа. А тут це диво в лосинах. Ох, що воно буде. Особливо з татом. Він у Христини, звісно, прогресивний... Але це поки справа дочки не стосується.

Тринь-трень. Тринь-трень. Знущально так протеленькав дверний дзвінок, самим безапеляційним чином натякаючи — що ось, власне, батьки і прийшли.

Першою думкою було заховати Фердинанда куди-небудь. Але куди? Куди можна подіти чоловіка в однокімнатній хрущовці? В шафу? Але батьки ж не на п'ятнадцять хвилин зайдуть. Мінімум годину тут проведуть. На цілу годину запроторити принца в шафу — якось не гуманно. Та й видасть він себе. Фердинанд, щоб його, другий. Не зможе годину нерухомо провести, зігнувшись у три погибелі.