Розділ 10. Ще одна нова, але вирішена проблема, або Карету подано

Розділ 10. Ще одна нова, але вирішена проблема, або Карету подано

Коли Христина і Фердинанд зібралися виходити, раптом спливла одна деталь, що не дозволила одразу вийти з квартири — у принца не було верхнього одягу.

— Як же так? — запитально подивилася Христя на «Федю», хоча прекрасно розуміла, що сама винна.

Вона ж бачила, в якому одязі дядько перемістив племінника на Землю (мабуть, в Атіландії зараз літо). Коли дзвонила Дашуні, треба було згадати, що «повний комплект» має включати і верхній одяг, але ця деталь якось вилетіла з голови. А подруга кмітлива, звичайно — про нижню білизну перепитала, а про куртку? Хоча як їй було здогадатися, що Христинин гість виявиться ще й без верхнього одягу, коли надворі така холоднеча?

Христя ще раз потрясла сумками, які привезла Даша, ніби там могло щось матеріалізуватися. Але в сумках залишився лише подарунок від Миколая, Дашиного хлопця. От який він у Дашуні уважний — навіть подругам своєї дівчини не забуває подарунки подарувати. Христина вийняла подарунковий пакет і поклала на диван — потім подивиться, що там. Зараз треба якось проблему з курткою вирішити.

— Що ж робити?

— Може, я так піду? — незворушно запропонував Фердинанд. — Навіщо мені куртка?

— Взагалі-то, на вулиці мороз — мінус сім, — закотила Христя очі. — Це тобі про щось каже?

— Тільки чисто теоретично.

— В сенсі?

— В Атіландії не буває зими.

— Що, зовсім-зовсім?

Який, виявляється, Христині принц дістався — тропічний.

— Зовсім. Але мені дядько розповідав, наскільки це неприємно. Сніг, ожеледиця, холод.

— Багато твій дядько розуміє. Зима і сніг — це красиво.

Про ожеледицю і холод Христя промовчала. Тут, мабуть, дядечко правий.

— Але що ж робити? — знову замислилася вона, поглядаючи на принца.

Знову дзвонити Дашуні з проханням — не варіант. Вони з Миколою вже, напевно, підібрали хлопців і їдуть за місто.

— Я не замерзну, — безапеляційно заспокоїв «Федя».

Взагалі-то, дійсно. Светр на Фердинанді досить теплий. Якщо принц швиденько добіжить до фури — не повинен застудитися. А в фурі тепло — спокійно доїдуть до клубу. На вечірці ж не те що тепло, а імовірно жарко буде.

— Ти бігати швидко вмієш? — поцікавилася Христя.

Принц тільки посміхнувся.

— Тоді ходімо.

Він подав їй пальто з нахабною галантністю, на яку здатний лише він. Тобто дуже м'яко і ввічливо, але не забув, поправляючи комір, ковзнути теплою долонею по шиї та щоці — типу випадково.

Христина застебнулася, Фердинанд взяв пакет з короною — готові виходити.

— Слухай, може, залишимо все-таки корону тут? Я можу її в шухляду комода заховати, — дуже вже не хотілося всюди з пакетом ходити.

— А вона закривається на ключ?

Угу. На замок із сімома ступенями захисту і сигналізацією. Інших комодів Христина в квартирі не тримає.

— Ні, — розвела вона руками.

— А ключі від квартири ще у когось крім тебе є?

— У батьків. І ще у сусідки — Вероніки Прокопівни. Це та жінка в бігуді, яка визирнула з-за сусідніх дверей, щоб з тобою познайомитися, коли ви з дядьком коло моїх дверей стояли. Їй я про всяк випадок дала. Раптом щось станеться? Боже збав, за моєї відсутності у мене в квартирі трубу прорве або я свої ключі загублю — якось же треба буде додому потрапити. Батьки — на роботі, а Вероніка Прокопівна — пенсіонерка — завжди вдома.

— Візьмемо з собою, — кивнувши на пакет, виніс вердикт принц.

Мабуть, батькам Христини він ще якось довіряв, а от сусідці, яка скомпрометувала себе неконтрольованою цікавістю — ні.

Коли вони вийшли з під'їзду, на вулиці вже було зовсім темно. Тобто не зовсім — не так темно, як буває літньої ночі — хоч око виколи, а таємниче темно, як буває сніжним зимовим вечором. Світло ліхтарів, відбите білим покривалом, що вкрило землю і дерева, створювало м'яке світіння, яке, здавалося, заповнило весь простір. І в цьому світінні кружляли великі пластівці снігу.

І така дивна тиша навколо, що пестить оксамитовою вкрадливістю.

— Біжімо! — скомандувала Христя.

Краса красою, але треба ж принца не застудити.

Але він не зрушив з місця. Стояв, закинувши голову, і заворожено дивився, як у синій густоті ночі матеріалізуються і зникають білі грудочки злиплих сніжинок. І Христина раптом теж передумала бігти — дивилася на нього. Пластівці ліниво падали йому на плечі і голову, заплутувалися у волоссі. Очі її зазвичай незворушного принца горіли здивовано і захоплено.

На цю картину можна було б дивитися довго, але Христя спохопилася — адже він застудиться. Як змусити його бігти? Вона трохи відійшла, зліпила сніжок і кинула в принца. Прийом спрацював. Фердинанд, нарешті, відмер і подивився здивовано: мовляв, що це було? І поки він зрозумів, що до чого, Христина зі сміхом повторила маневр.

Її здогадливий принц миттю зрозумів правила гри і нагнувся зліпити свій сніжок. Щось підказувало Христі, що з влучністю у нього все в порядку. Вона зойкнула і помчала до фури. Він за нею. Розплата наздогнала, коли вона вже майже досягла своєї цілі — дверцят машини.

Слідом за сніжком до Христі підскочив Фердинанд. Вони обидва сміялися, коли обтрушували одне з одного сніг. А долоні у її тропічного принца, незважаючи на мороз, все одно були теплими. Як Христя дізналася про це? Дуже просто! Навіть обтрушуючи сніг, він примудрився торкнутися її щоки. Добре у нього виходить вдавати закоханого по вуха.

— Карету подано, — відкрилися дверцята машини. Зсередини на парочку подивилися лукаво примружені очі чарівного візника-далекобійника, який трохи обріс щетиною, але, тим не менш, здався досить приємним. — Прошу.

___________________________________________________

Дорогі читачі!
Сьогодні на порталі був збій. Тому новий розділ з'явився пізніше звичайного. В якості компенсації виклала ще один. Але з завтрашнього дня все ж переходимо на ранкову публікацію. Чудового п'ятничного вечора!)