Розділ 11. Поїхали! або Приїхали!

Розділ 11. Поїхали! або Приїхали!

— Заміський клуб «Шкіпер»? — уточнив водій і, сам собі бадьоро віддавши команду: — Поїхали! — рушив з місця.

Прикрашене до Нового року місто сяяло різнобарвними вогнями, переливалося всіма кольорами веселки, вібрувало енергією передчуття, кричало: скоро свято!

В кабіні було тепло і затишно. А ще так... солідно. Христина вперше їхала в такій величезній машині. Враження надзвичайне. Білосніжна багатотонна махина безроздільно панувала на зимовій дорозі. Автомобілі, що проїжджали поруч, здавалися дрібними, наче мошки якісь.

Приймач був налаштований на музичну радіохвилю. І ясна річ, в такий день звучали переважно старі та нові новорічні хіти.

— Happy new year, Happy new year, — вітав зі святом мелодійний голос ABBA, бажаючи слухачам побачити світ, де все люди — друзі.

Комунікабельний водій-далекобійник своїм конкретним прикладом показував, що напередодні нового року це цілком здійсненна мрія. Був веселим і безпосереднім, ніби знав Христину і Фердинанда вже сто років, останні дев'яносто дев'ять з яких вони були його кращими друзями.

— Люблю Новий рік, — поділився він, — але у нас із дружиною вічно не виходить зустріти його, як всі нормальні люди — в ніч на перше. То я в рейсі, то вона на чергуванні. Вона диспетчером в аварійній службі працює. Безвідмовна. Ніхто ж не хоче в новорічну ніч сидіти на роботі, а її попросять, і вона погоджується.

Христі стало шкода водія та його дружину. Виходить, і цього разу в них знову свято зірветься, тепер уже через неї та Фердинанда. Але далекобійник, ніби прочитавши думки, заспокоїв.

— Цього року дружину знову на 31-е чергувати поставили. Тому будемо, як завжди, на старий новий рік надолужувати. А дядько ваш постарався, — розплився в усмішці добряк-водій.

А ось це цікаво. Як це він постарався?

— Жартівник такий — каже, будь-яке бажання виконаю, якщо покатаєте моїх діток у новорічну ніч. Я йому — так ти краще дружини моєї бажання виконай. Адже мені чого бажати? У мене вже все, що хочу, є: колеса, баранка і кохана жінка, яка чекає з рейсів. Мало не забув, ще спінінг новий крутий за триста баксів. Дружина подарувала, — з гордістю додав він. — Я ж думав, гумор це у вашого дядьки такий специфічний. А тут Світланка моя дзвонить, пищить у трубку, аж вухо ріже — мовляв, дякую за такий новорічний подарунок. Я ледве зрозумів, що до чого. Я ж їй ще не показував кулон, який купив. Як у Вірки, у її подружки. Знаю, що вона такий хотіла. Але дядько ваш інше її бажання виконав. Найбільш заповітне. Бач, чортяка, як загнув красиво — заповітне.

— Яке? — у Христини спалахнула цікавість.

— Тижневий тур до Франції на двох на старий новий рік. Як у вас, у жінок, — побачити Париж і померти. Втім, Світланка моя тепер якщо і помре, то лише від щастя. Ельфелева вежа, Ла Скала... — промовив далекобійник задоволено, мабуть, передчуваючи захват в очах дружини.

І такий він був щасливий за свою жінку, за цю її здійснену нездійсненну мрію, що Христина навіть не стала виправляти його, що вежа, взагалі-то Ейфелева, а Ла Скала знаходиться не у Франції, а в Італії.

Фура виїхала за межі міста. Ось де краса! По обидва боки дороги засніжений ліс. Христя бачила, як Фердинанд на все око дивиться на картини, що пропливають за вікном. Милується. Але і на неї не забуває поглядати. Угу, в роль вживається. Добре у нього виходить.

Смартфон задзвонив в сумочці, коли за оцінками Христі їхати залишилося максимум хвилин п'ять. На зв'язку Дашуня.

— Христино, ми вже на місці. А ви де?

— Під'їжджаємо.

— Чудово! Тоді ми поки не будемо заходити. Вас почекаємо. Щоб одночасно всією юрбою потрапити всередину.

Христина і не сумнівалася, що вірна Даша буде на неї чекати. До того ж цікавість ніхто не відміняв. Подрузі кортить на власні очі побачити прибуття Христі з новим кавалером.

— Я вже розповіла нашим, що ти сьогодні не одна, — радісно сповістила вона.

Он воно як. Значить, тепер не лише у подруги, а й у всієї компанії цікавість розбурхана.

— Тарас із Лізою теж вже тут, — тихо, на межі чутності, шепнула Дашуня. Попередила, щоб Христя була морально готова.

Зазвичай при згадці імені колишнього і його теперішньої в грудях починало неприємно пекти. І Христина готувалася відчути вже знайомий дискомфорт. Але нічого подібного не сталося. Дряпнуло трохи болісно, ​​але одразу ж минуло. Що там якийсь Тарас, коли у Христі є справжній принц! Такий теплий тропічний, нахабно-галантний, такий тямущий, що схоплює все на льоту, говорить так переконливо, без комплексів, який примудрився зірвати помпезний захід, такий чуйний, здатний зависнути, роздивляючись сніжинки. І нехай всього на двадцять чотири години, зате в повному розпорядженні.

— Христе, якщо ви вже під'їжджаєте, я повинна вас бачити, але не бачу, — занепокоїлася Дашуня.

— Та як же не бачиш? Ми в десяти метрах від стоянки. Я тебе прекрасно бачу.

Христина бачила вже не лише подругу, але і весь натовп одногрупників.

— Не бачу, — заперечила Даша. – Та й ніхто з нас не бачить. Тут тільки якась фура під'їжджає.

— Авжеж! — розсміялася Христина.

Мовчання в трубці свідчило, що Дашуня впала в шок.

Водій пригальмував.

— Приїхали!

Дверцята відчинилися.

Принц вискочив з фури і, не даючи Христині зійти по сходах, акуратно зняв, опустивши на землю.

— А от і ми, — помахала вона рукою, насолоджуючись очманілими обличчями одногрупників.

— З прийдешнім! — чарівно посміхнувся Христин красунчик-принц.

Друзі та не зовсім друзі переводили погляд з Христини та її супутника на величезну махину-фуру, поруч із якою інші автомобілі здавалися дрібними. Так, мошки якісь.

Ліза разом з іншими ошелешено стежила, як поважно та неспішно паркується багатотонний «лімузин», а погляд Тараса був спрямований навіть не на екзотичний транспортний засіб, а на руку принца, яка розкритою п'ятірнею власницьким жестом обіймала Христину за талію.