Розділ 20. Куди ми їдемо, або Превентивні методи впливу

Розділ 20. Куди ми їдемо, або Превентивні методи впливу

Христя не могла бачити жест, який послав Тарас Максу, зате цей жест побачила Дашуня. І Даші цей жест категорично не сподобався. Їй, взагалі, не подобалося, що сьогодні відбувалося в компанії Щербакова. Його дружки вели себе якось дивно. Ці їхні перешіптування, підморгування. А сам Тарас? Знову почав клеїтися до Христини. І це в той момент, коли подруга, нарешті, не виглядала засмученою. Після місяця страждань і переживань перестала помічати колишнього, світилася якоюсь безтурботною живою радістю. І Дашка була така щаслива за неї. Та вона будь-кому, хто посміє образити подругу, шию зверне.

Її очі перетворилися на локатори, що сканують обстановку в залі. Вона помітила, як Макс пішов до вікна. До нього приєдналися ще кілька хлопців. Чуття Даші підказувало, що це якось пов'язано з тим, що Тарас повів Христину на вулицю.

— Колю, ти помітив? — вона глянула на свого хлопця, який відсутністю кмітливості не страждав. – Тут щось нечисте. Розвідай.

Коля піднявся і попрямував до компанії Макса. Повернувся за кілька хвилин.

— Вони, звісно, при мені миттєво замовкли. Але, здається мені, Макс знову за свої штучки з тоталізатором взявся.

— От козел!

Тарас відкрив передні дверцята машини з боку пасажирського сидіння:

— Сідай.

Сам обійшов автомобіль і зайняв водійське.

— Сідай, Кріс, — повторив. — Тут світліше.

Він потягнувся на заднє сидіння за подарунковим пакетом.

Христина сіла, не закриваючи дверцята. Їй хотілося швиденько глянути на цей рогатий кулон і йти назад. Але швиденько не вийшло. Пакет випав з рук Тараса, а тут ще й телефон його почав пілікати.

— Алло, — відповів він на дзвінок. — Дідько! Як це так?! Оце водій — виродок! Попався б він мені — придушив би заразу! А як Мухтар? Та не панікуй ти. Дихає? От і чудово. Зараз під'їду, я тут поруч.

Христина відразу зрозуміла, що щось трапилося. Тарас нервово скинув виклик.

— Христе, забудь про подарунок. Зараз не до нього. У друга собаку машина збила. Німецька вівчарка. Мухтар. Така розумниця. Дідько! Якийсь виродок очі залив і пре — нічого не бачить. Мені треба їхати. Терміново! Не знаєш, яка ветлікарня цілодобово працює?

Христина знала.

— На проспекті Космонавтів.

— А вона в новорічну ніч відкрита?

Христя знизала плечима.

— Слухай, а ти ж вмієш першу допомогу надавати? Пам'ятаєш, ти якось кішку врятувала? Раптом клініка не працює. Та й до клініки ще доїхати треба. Христе, поїдь зі мною?

Христині було дуже шкода велику розумну вівчарку Мухтара і його господаря, які в новорічну ніч, найімовірніше, навряд чи швидко знайдуть допомогу. Але в той же час їй так не хотілося їхати з клубу. Адже це мінімум на годину. А у неї в голові і так вже почався зворотний відлік часу, що залишився від тих 24-ох годин, на які їй дали в повне розпорядження Фердинанда. Скоро її тропічний нахабно-галантний принц повернеться в свою Атіландію, і Христина казка закінчиться. Аж серце стискалося від думки про це.

— То як, Христе? Або поїхали, або виходь. Часу обмаль – товариш там один посеред порожньої вулиці з пораненою собакою.

У Христини перед очима постала ця картина. Пес, що важко дихає, дивиться на несправедливий світ своїми сумними розумними очима і господар, який не знає, чим допомогти. Вона рішуче зачинила дверцята:

— Поїхали. Тільки дай мені телефон. Мій в сумочці залишився. Я Даші подзвоню — попереджу.

Тарас почав вирулювати зі стоянки.

— Зараз.

Він виїхав на трасу і понісся на пристойній швидкості.

— Телефон, — нагадала Христя.

— Сама візьми. В кишені.

Лізти Тарасу в тісну кишеню джинсів? Щось Христині не дуже хотілося. І, взагалі, не сподобалося, що він робить вигляд, ніби такий зосереджений на дорозі, що не може на мить відволіктися вийняти мобільний.

— Телефон, — ще раз повторила вона.

Коли Тарас і не подумав відреагувати на прохання, у Христини раптом закралися сумніви. Неприємний холодок пробіг по спині. А раптом не було ніякої збитої собаки? А що як Тарас таким підлим способом вирішив забрати її з вечірки?

— Щербаков, куди ми їдемо?

— До мене.

Від досади придушити колишнього захотілося.

— От ти покидьок! Зупини негайно!

Ні, Христина не боялася Тараса. Він не посміє її зачепити, якщо тільки жити не набридло. Вона ж якщо розповість батькові — той його вб’є. Але їй до болю було шкода того часу, який вона втратить. Безцінного часу, якого залишається все менше і менше.

— Зупини, Щербаков. Або я на ходу вистрибну! — Христина потягнулася до ручки дверей.

— Гаразд, гаразд, — ліниво посміхнувся Тарас. – Не роби дурниць.

Він почав зменшувати швидкість і з'їхав на узбіччя.

Але вискочити з машини не дав. Притягнув до себе і спробував обійняти. Поліз губами для поцілунку, викликаючи огиду.

— Христе, ну чого ти як дика кішка? Нам же добре було разом. Хіба ти забула?

Господи, та як Христина могла свого часу в такого мерзотника закохатися?

— Пусти! — спробувала відштовхнути.

Кілька секунд боротьби, і раптом оглушливий звук автомобільного сигналу розрізав нічну тишу. Христина обернулася і побачила, як рівно за автомобілем Тараса на узбіччі припаркувалася білосніжна фура. Наступної миті звідти вистрибнув її принц. У Христі зашуміло у вухах, і подих перехопило від лавини почуттів. Вона дивилася, як він підбігає до машини, і серце щосили бухало в грудях.

Слідом з різних сторін підкотили машини одногрупників. А принц уже витягав Тараса назовні.

— Тільки без рук, — спробував вирватися колишній. — Вона сама в машину сіла. Всі бачили. Хлопці, підтвердьте.

Хлопці мовчали. У принца від люті горіли очі. Але він досить спокійно запитав Миколу, що саме підскочив до них:

— Не знаєш, як називається самець лані?

— Баран, напевно, — знизав той плечима.