Розділ 21. Гарячий шоколад, або Нас в хрущовці двоє

Розділ 21. Гарячий шоколад, або Нас в хрущовці двоє

Біла махина плавно рушила.

— Додому? – з розумінням хмикнув водій, дивлячись на Христину та Фердинанда, які знову цілувалися.

Вони кивнули. Повертатися в клуб зовсім не хотілося. Але від'їхати фурі не дали. Дехто ще здогадався, що пасажири на вечірці більше не з'являться, і почав наполегливо стукати в дверцята кабіни. Цим деким виявилася усміхнена Дашуня:

— Христе, а сумочка? — вона закинула на сидіння поруч із Христиною її клатч. — Ти б як без ключів додому потрапила?

Точно! Це ж треба, як нещодавні події відключили в голові всі розумні думки. А Дашуня молодець! Здогадалася захопити сумку, яку Христина в залі залишила.

— Дашо, ти найкраща.

— Знаю, — усміхнулася вона. І замість «Бувай!» заявила: — Першого числа після обіду буду в тебе. Ти мені винна, — вона багатозначно глянула на принца.

— Я пам'ятаю, — кивнула Христя.

Вона обіцяла у найдрібніших подробицях розповісти про «Федора». Розповість, звісно, але ж Дашка напевно анітрішечки не повірить.

«Лімузин» помчав назад до Христиної хрущовки новорічною засніженою дорогою. Гарно! Особливо коли дивишся на весь цей казковий зимовий пейзаж ось так — під кутом, тому що голова лежить на плечі принца.

— Ну от, ми прибули в пункт призначення, — припаркувався водій на стоянці біля будинку. Христя і не помітила, як пролетіли півгодини. — Я вам ще сьогодні потрібен?

— Ні. Ми вам дуже вдячні. Чарівного вам з дружиною туру до Франції! — попрощалася Христина.

— Ми вже постараємося провести цей час незабутньо, — замріяно промовив водій і, підморгнувши «Федору», додав: — І вам ненудної ночі!

Вони йшли до під'їзду, взявшись за руки. А білі пластівці лапатих сніжинок все кружляли і кружляли в теплому світлі ліхтарів. І хотілося дивитися на їхній танець вічно. Але «Федір» міг застудитися, і тому Христя прискорила кроки.

А, до речі, з вікна хрущовки вид був анітрохи не гірший. Сніг, дерева, дахи і підсвічені вікна, ніби окремі крихітні світи, в кожному з яких вирувало своє життя.

На порядку денному стояли обіцяні вареники. Але Христя не поспішала їх варити. Після стількох спожитих на вечірці страв їсти зовсім не хотілося. А відсутність апетиту — не найкраща приправа до коронної страви. Тому вона вирішила поки обмежитися гарячим шоколадом. А ще їй хотілося переодягнутися. Вдягнути щось домашнє і затишне. І вона випровадила принца з кухні. А сама почала поєднувати корисне з приємним — переодягання і приготування гарячого шоколаду. І не питайте, як це можна поєднати.

Коли зайшла в кімнату з двома великими чашками ароматного напою, застала принца, який сидить прямо на підлозі, на м'якому килимі, спершись на диванну подушку. В руках планшет, у вухах навушники (ох, і швидко він освоює сучасні девайси), ну і посмішка задоволена на обличчі. Він поплескав долонею по килиму перед собою, нахабно пропонуючи сідати прямо в його обійми.

І вона влаштувалася рівно туди, куди її запросили, і одразу ж її спина виявилася притиснутою до потужних грудей, а потилиця зручно сперлася на його плече.

— Що слухаєш? — запитала Христя.

Принц вставив їй у вухо один навушник, другий залишив у своєму. І одна на двох зазвучала композиція «Бумбокса»:

…белые обои, чёрная посуда.

Нас в хрущёвке двое, кто мы и откуда?

Задвигаем шторы, кофеёк, плюшки стынут…

Объясните теперь нам, вахтёры,

почему я на ней так сдвинут?..

Христина відчувала, як губи принца легенько торкаються її скроні, і дихання лоскоче шкіру.

— Федю, а розкажи про себе, про свою сім'ю.

— Що?

— Що-небудь.

— Моя молодша сестра, Амалія, їй сімнадцять, добре співає. Деякі особливо чутливі слухачі навіть плачуть, коли слухають. Вона погрожує, щойно закінчить школу, втекти з палацу на велику сцену.

— І справді втече?

— Цілком можливо. Вона наполеглива.

— А середня?

— Середня, Вілена, недавно розлучилася з хлопцем. Замикається в своїй кімнаті і нікого не хоче бачити.

— Він її образив?

— Ні. Просто не склалося. Охолов. Але у мене все одно руки сверблять висмикнути йому ноги.

— Разом із панчохами? — посміхнулася Христина.

— Бажано.

— А старша?

— Джанет зараз повністю зосереджена на турботі про малюка.

— Про маленького Фердинанда?

— Так. Він, до речі, теж добре «співає». Особливо ночами.

— Не дає Джанет спати?

— Угу. Але зате він уже навчився усміхатися. І тепер до нього в дитячу черга збирається з численних тітоньок і дядечків, аби подивитися на його усмішку.

Як же було тепло і затишно в обіймах принца, як подобалося слухати його тихий трохи хрипкий голос. І доводилося постійно боротися з собою, тому що хотілося більшого. І Христя знала, що він теж бореться з собою, тому що йому теж хочеться більшого.

Щоб позбутися мани, вона зробила кілька ковтків гарячого шоколаду. Потім зажадала:

— А тепер розкажи про себе.

— У мене є собака, — слухняно продовжив принц. — Повністю руда, але одне вухо біле. Ще зовсім щеня. Йому півроку. Теодор. Виросте величезним.

Губи самі собою розпливалися в усмішці.

— А ще?

— Ще я добре фехтую. Краще за всіх в Атіландії, — заявив принц без найменшого сорому.

— Хвалько, — подражнила Христина.

— Ні, — незворушно заперечив він. — У нас проходив чемпіонат, я переміг усіх суперників у всіх поєдинках.

Хотіла б Христя подивитися на принца зі шпагою в дії. У неї, напевно, дихання б перехопило від тієї картини.

— А тепер ти розповідай про себе, — попросив він, притискаючи ще тісніше.