Принц на мою голову

Глава 7

Після обіду ми ще довго гуляли з Алексом Києвом, прогулювалися в парку і, обнявшись, довго милувалися Дніпром. Красива, велична, широка ріка. Недарма про неї складали вірші та пісні. Сьогодні вона спокійна. Тиха, навіть дзеркальна, поверхня води кристально чиста, така, що навіть дерева, гілочки та листочки тінями відбиваються в ній.

- Яке все-таки прекрасне це місто, – каже, нарешті, Алекс, – є в Київі щось таке, що чіпляє глибоко всередині і не відпускає. Ніколи такого не помічала?

- Так, ти маєш рацію. Є щось таке в Києві, що змушує дивуватися, змушує дихати на повні груди і жити далі. І хочу зауважити, що Київ – не один такий. Навіть у нашій країні є ще міста з такою особливою енергетикою. А вже за її межами й поготів. Наш світ, наша планета, й вона величезна...

- Дивись, – він раптом вказав рукою в потемніле небо, – запалилася зірка.

- Народилася людина… – процитувала я.

- В якому сенсі?

- Вірш такий є. Не пригадую, хто автор, але так іноді кажуть, коли на небі спалахує зірка, значить, хтось народився.

- Цікаво.

- Так, але не зовсім науково. Є й інші версії щодо зірок на небі. Одна з теорій, що це невеликі планети і цілком можливо, що на них теж живуть люди чи якась інша раса.

- Все може бути, – невиразно сказав Алекс. – Все може бути.

- Може, поїдемо додому? – Запропонувала я. – Завтра мені рано-вранці на роботу.

- Поїхали, на мене теж чекає завтра нелегкий день. Треба виконувати твоє прохання, – невагомим поцілунком Алекс торкнувся мого чола і знову, наче школярі, взявшись за руки, ми попрямували до станції метро.

 

Вранці наступного дня прокинулася від запаху кави, яка встигла наповнити своїм ароматом усю квартиру. За вікном барабанив дощ, сірі хмари затягли небо, і жодної надії на те, що сонечко сьогодні зігріє нас своїми промінчиками, не залишили.

- Доброго ранку! – Я зайшла на кухню, солодко потягуючись і позіхаючи.

- Доброго ранку, спляча красуне, – посміхнувся Алекс, повертаючи до мене голову. Він стояв біля плити та випікав млинці.

- Ти мене балуєш, – зніяковіла я.

- Я хочу бодай якось віддячити тобі. Ти стільки для мене зробила.

Я не знайшла, що відповісти, тільки підійшла до нього, обняла і ніжно поцілувала в губи. Сама зніяковіла від свого вчинку та втекла у ванну.

Що зі мною відбувається? З чим пов'язані ці різкі зміни у мені? А ці стрибки настрою? А бажання літати, немов птах, співати та танцювати?

На душі було дуже тепло та світло. Цей хлопець зміг розпалити всередині мене теплий вогонь, який розпалювався з кожним днем ​​дедалі більше.

Я швидко умилась, зробила легкий макіяж, переодягнулася у світло-бірюзовий брючний костюм і, повернувшись на кухню хвилин через п'ятнадцять, застала цілу гору млинців, вазу з варенням та чашку гарячої кави. Алекс сидів на дивані, обхопивши свою чашку двома руками, та задоволено посміхався.

- Смачного! – Побажала я і, не роздумуючи, поклала собі на тарілку кілька млинців, поливши їх варенням. Полуничним, між іншим. Мм-м. Смакота! – Незрівнянно! – винесла я свій вердикт.

- Я радий, їж на здоров'я. – Алекс теж приєднався до сніданку та швидко уплітав млинець за млинцем.

Раптом пролунав дзвінок у двері.

- Ти на когось чекаєш? – Алехандро помітно напружився, а я лише негативно похитала головою та пішла відчиняти. Дзвінок повторився.

- Хто там? – Обережно запитала я.

- Я, – почувся невдоволений Іркин голос, я тебе вже хвилин п'ятнадцять внизу чекаю, чому телефон не береш?...

Я відчинила їй двері, впускаючи всередину.

- Вибач, ми снідаємо, а телефон просто не чула. Я вже готова.

- Знову приховуєш свого, на кшталт, брата?

- Чому одразу приховую?

- Фу-ух, добре хоч не питаєш, чому «брата». Ми вже з Катькою зрозуміли, що він тобі не брат. Неможна від подруг приховувати такого красеня. Справжній принц! – верещала Ірка.

- Ір, все-все, зупинись. Чекай дві хвилини, я сумочку візьму та йдемо.

- Окей! – Подруга махнула рукою і, витягнувши шию, почала коситися у бік кухні.

Я вдала, що не помітила, лише усміхнулася. Хай заздрять!

- Алексе, я на роботу. Іра приїхала. Не сумуй! І якщо що – не соромся дзвонити.

- Я сумуватиму, моя зірочко! – він підійшов до мене і міцно обійняв, потім ніжно торкнувся губ. – Тепер можеш йти, я зберігатиму цей поцілунок до вечора.

- І я. – Я притулилася до нього, вдихаючи його запах. – Я на столі у себе в кімнаті залишила для тебе альбом та олівці.

- Добре. Я зараз займуся малюнками.

- Нехай щастить! – я, нарешті, змогла відірватися від свого принца, помахавши йому на прощання, вийшла з кухні, взяла сумочку в шафі, що стояла в коридорі, і разом з Іркою ми вийшли на вулицю.

Дощ не припинився. І, як мені здалося, навіть посилився.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше