Глава 14

Пролетів ще один чарівний тиждень, настав час повертатися до Києва. І хоча відпустка в мене ще не закінчувалася, залишати гостинні Карпатські гори, які з'єднали нас, подарували нам стільки чарівних миттєвостей, зізнань та відкриттів, зовсім не хотілося.

- Ми ж приїдемо сюди знову? – раптом спитав Алекс, закриваючи на блискавку свій рюкзак.

- Звісно! – впевнено відповіла я. – Якщо ми знайдемо спосіб переміщатися з одного світу до іншого, то зможемо кожен Новий рік зустрічати тут. Адже, як я зрозуміла, у твоєму світі не буває зими, не буває снігу та такого чудового свята? – продовжувала я.

- Ні, снігу не буває. Свята є, звісно, але геть інші. Це буде здорово, якщо ми будемо святкувати Новий Рік в таких умовах кожного року! – Очі принца світилися від щастя.

З хати ми вийшли, взявшись за руки, і, помахавши їй на прощання господарям, пройшли до вже заведеного автобуса, який доставив нас на вокзал.

І знову поїзд, купейний вагон – цього разу з нами їхали жінка з дитиною, тож ми весь час тихенько спілкувалися з Алексом. Лише пізно ввечері ми прибули до Києва. Тут також все ще панувала атмосфера свята – яскраві новорічні вогні прикрашали місто.

- А тут все-таки все зовсім інше, – сказав мені Алекс, коли ми сіли в таксі.

- Звичайно, інше, – стиснувши його руку, погодилася я. – Місто, все-таки. Й велике.

- Суєти багато, – підтвердив Алекс. Таксист ледь помітно посміхнувся у вуса, але від коментарів утримався.

Я лише важко зітхнула. Знову те саме. У гірському поселенні Алекс почувався більш впевнено, воно нагадувало йому рідне. Все ніяк не звикне принц до київського ритму життя. Я знала це, відчувала. І з кожним днем ​​йому було важче тут перебувати, а мені хотілося скоріше відкрити заповітний портал.

Дорога настільки вимотала нас, що опинившись удома, ми скинули рюкзаки, прийняли душ та одразу вліглися спати.

Перед тим як заснути, я знову звернула увагу на підвіску-зірочку на шиї Алекса. Якась невідома сила тягла мене до неї, я вже кілька разів питала про неї чоловіка, але він постійно змінював тему або жартував. Я знала лише, що це сильний амулет, подарований Алексу його матір'ю на повноліття. За його словами, він допоможе у скрутний момент та вкажіть вірний шлях. Це все, що мені вдалося дізнатися. Не знаю чи Алекс сам не знав більшого, чи просто не хотів розповідати. Навіть близько розглянути його, потримати в руках, мені ніколи не вдавалося. Алекс ховав амулет під футболкою та ніколи не знімав.

"Дивись у серце, і ти побачиш шлях", – у голові промайнули слова бабусі з вежі, й я провалилася в сон.

І знову океан. Сьогодні він неспокійний. Я стою на невисокому пагорбі й спостерігаю за величезними хвилями, що накочують на берег, розбиваються об прибережні камені. Водна стихія завжди викликала в мені захоплення. Я любила дивитись на море, коли приїжджала до чорноморського узбережжя. Я бачила море в різні пори року, і в шторм, і в штиль... Завжди різне. Часом гостинне та привітливе, часом сердите, жорстоке, небезпечне.

Бурхливий океан я бачила вперше. Й він зачаровував мене. Океан ніби кликав, намагався щось повідомити. Але я не розуміла його слів. Мене обдував пронизливий до кісток вітер, волосся майоріло на всі боки. Хвилі накочували на берег все з новою силою.

- Ось ти де! – я почула мерзенний голос за спиною. Здригнулася, повільно обернулася та побачила чоловіка, схожого на Алекса, як дві краплі води. Ось тільки в його очах палала злість, жовч та ненависть. Схоже це й Віктор, брат Алекса. – Ти його більше не побачиш. Ти даремно прийшла сюди. Ти ніхто на цьому світі! Тут я хазяїн! Тут усе моє! – Чоловік кричав, відчайдушно розмахуючи руками, потім підійшов до мене та різко штовхнув... Я, втративши рівновагу, стала падати, адже стояла на самому краю пагорба, відчуття польоту, удар, й свідомість покидає мене... А далі Темрява…

Зойкнувши, я розплющила очі та різко сіла на ліжку. Мене охопив озноб, на лобі та спині виступив липкий піт, я тремтіла, клацала зубами від жаху, що повністю охопив мене, по щоках текли сльози.

- Зірочко моя, що трапилося? Ти кричала уві сні, – Алекс дбайливо обійняв мене за плечі.

- Він хоче моєї смерті...

- Хто? О, боги, що ти таке кажеш? – Алекс стиснув моє обличчя в долонях, стираючи пальцями сльози, що котилися по щоках й я не могла їх стримати.

- Твій брат. Він хоче нас вбити, – продовжувала я. – Він спеціально закинув тебе сюди, тепер і мене хоче позбавитися...

- Боги, Христино, тобі наснився кошмар! Ти чуєш мене? Не варто сприймати сон буквально...

- Алексе, – я підняла на нього заплакані очі, і сильно стиснула його долоні у своїх руках. – Цей сон був доволі реалістичний. Мені давно сняться дивні сни, пов'язані з твоїм світом. До того вони були добрі, а тепер... Це жах. Я впевнена, що насувається страшна буря, на вас чекає негода. Твій світ у небезпеці! – Я продовжувала тремтіти.

- Кохана, сни нічого не означають, – спробував мене заспокоїти принц.

- Ще й як означають! Часом дуже багато! – Заперечила я. – Ти ж сам із магічного світу, ти маєш це розуміти! До снів навіть у нашому світі прислухаються! Їх тлумачать, намагаючись зрозуміти сенс сигналу, який надсилають нам вищі сили...