Глава 1

Я неспішно йшла вздовж осіннього парку, раз у раз кидаючи ногами опале листя, піднімаючи його в повітря, спостерігала як листя кружляє і знову падає на землю. Почав накрапувати дрібний дощик, я важко зітхнула і, накинувши капюшон куртки, прискорилась. До будинку залишилося зовсім небагато, саме за цим парком починався житловий квартал.

- Дівчина, – мене гукнув якийсь юнак. Я обернулася та побачила перед собою високого хлопця з білявим волоссям довжиною до плечей, одягненого лише у чорні вузькі штани та легку білу футболку.

«І як йому не холодно», – промайнуло в голові.

- Дівчино, – знову заговорив він, вдаючи, що не помічає мого здивованого погляду, – благаю, допоможіть мені! – Він схопив мене за руку.

Я здивувалася від такого нахабства і вирвавши руку, сердито кинула:

- Вибачте, я нічим не можу допомогти…

- Можете, – знову наполегливо промовив він.

- Якщо ви зараз же не припините до мене чіплятися, я закричу, – пригрозила я і, розвернувшись, прискорила крок.

- Дівчино, – знову промовив він. – Благаю, скажіть, де я!

«Кошмар! Він ще й п'яний!

- У парку, – обернувшись назад, кинула я і побігла по доріжці. Не знаю яким чином, але вже за мить я натрапила на того самого хлопця, врізавшись йому в груди.

- Чорт! – Вилаялася я. – Як ти тут?

Я була настільки шокована, що кричати просто не було сил, та й навряд чи хтось мене почув би. У парку не було жодної душі. Дощового осіннього вечора нікому гуляти не хотілося.

- Дівчино, – м'яко сказав він, – допоможіть, скажіть, де я опинився?

- На планеті Земля! – випалила я. А хлопець свиснув і схопився за голову. – Який жах!

- Гей, ти чого? – Тепер уже я напружилася. Адже я просто жартома так сказала. Чому він так відреагував?

- Нічого.  Отже халепо! Ну, братику, тримайся, як тільки повернуся, я тобі… – далі хлопець заговорив незрозумілою мені мовою, але за його інтонаціями було явно зрозуміло, що його братові нічого доброго не світить.

- З тобою точно все гаразд? – Навіщо я це питаю, адже явно видно, що він у біді.

- Так, тобто ні. Я не тутешній, розумієш? – з надією зазирнув він мені прямо в очі, знову хапаючи за руку, немов побоюючись, що я втечу чи зникну.

- Я можу щось зробити? – У мене чомусь виникло непереборне бажання йому допомогти.

- Можеш. Розкажи мені, де я опинився та як тут вижити? Тут холодно…

Я мало що розуміла, лише здогадувалася, що юнака на нашу грішну Землю занесло з іншого світу. Читала я в книгах щось подібне, тільки там зазвичай наші дівчата залітали у чужі світи. У мене зіграла суто жіноча цікавість. Нерозумно було упускати можливість дізнатися щось про невідомі на Землі світи.

- Ходімо до мене, – рішуче сказала я. – Там зігрієшся, а я розповім тобі про нашу планету, країну, місто. Тільки, цур, ти мені все розповіси про себе. І найголовніше – без дурниць! Якщо що, здам у поліцію, а там не вислуховуватимуть твої вигадки про інший світ, посадять і все.

Хлопець стояв блідий та наляканий.

- Все зрозумів, ідемо швидше, ну й холодина у вас! – Він знову зіщулився, потираючи долоні.

Я взяла його за руку, і ми швидко пішли через парк. Хвилин за п'ять привела його до свого будинку. Він намагався вдавати, що не здивований, хоча я прямо відчувала його напруження й страх, поки ми заходили всередину, піднімалися ліфтом на десятий поверх.

- Проходь у кімнату, – ми зайшли у двері моєї квартири, і я вказала рукою у бік вітальні.

Хлопець зняв свої черевики, наслідуючи мій приклад, і обережно пройшов до кімнати, продовжуючи оглядатися та озиратися на всі боки.

- Гарно в тебе, – він обережно сів у крісло.

- Дякую, ти їстимеш?

- Так, не відмовлюся.

- Я зараз щось організую, а ти поки подивися телевізор, добре?

- Добре, – кивнув він, – а що таке телевізор?

Я подумки посміхнулася. Так, рідкісний екземпляр мені дістався.

- Та ось він, – я вказала рукою на стіну, на якій висів плазмовий телевізор і, взявши з тумбочки пульт, включила канал новин.

Хлопець хмикнув.

- Слухай, ми ж так і не познайомились. Я – Христина, але можна просто Крісті, – посміхнулася хлопцеві і простягла руку.

- Алехандро, – він узяв мою руку і злегка доторкнувся губами до кінчиків пальців, – дуже приємно.

- І мені. Ідемо на кухню тоді, коли телевізор дивитися не хочеш.

- Ніколи не бачив такого, – спокійно відповів мені хлопець.

Я вдала, що ні крапельки не здивувалася. Вистачає й у нас на Землі ще куточків, де живуть люди, які не знають такого блага цивілізації, як телевізор, і чудово почуваються.

- Чим я можу тобі допомогти? Не хочу бути тягарем.

- Алехандро, – я настільки здивувалася, що не знала, як і відреагувати на таку пропозицію. Відчинила холодильник та пробігла очима по полицях. Негусто, але все ж таки голодними не залишимося. – Ну, якщо дуже хочеш, тоді ось, тримай, – я простягла йому два помідори, цибулину та два огірки, – наріж їх поки що.