- Мілано, а чому це ти сидиш тут? - запитує своїм грубим голосом мій персональний кошмар, або просто діставучий кавалер Матвій Гордієнко.
Це диво з жахливим голосом і не менш жахливим обличчям чомусь подумало, що я - кохання усього його життя. Коли першого вересня я вперше переступила поріг цього університету, навіть подумати не могла, що тут може навчатися такий екземпляр. Високий, під два метри ростом, худий, як палка, з кучерявим волоссям і в безглуздих окулярах на пів обличчя. Матюша чомусь вбив собі в голову, що я його суджена, і проходу мені не дає.
І саме зараз він стоїть наді мною з похмурим виразом обличчя (ну, мені здалося, що воно похмуре, тому що через ці ідіотські окуляри взагалі важко побачити його емоції).
- А це що за лісовий ельф? - рже Макс, негарно ткнувши пальцем у Матюшу. - Ти звідки виліз, шпала?
- Я Матвій, кавалер цієї милої дівчини! - виставляє груди вперед цей недоумок.
Тепер я точно готова тікати геть з їдальні. А краще - просто зараз провалитися крізь землю. Вадим широко усміхається, поглядаючи на мого кавалера, а похмурий Рома вже зовсім не похмурий. Він взагалі якось дивно похрюкує у свою чашку з кавою.
- Милої дівчини? - хмикає Макс і перегинається до мене через стіл. - Ну, звісно, яка дівчина, такий і кавалер!
Я серйозно хотіла стриматися і проковтнути усі його слова, але не змогла цього зробити…
Помітивши, що до нашого столу повертається Ліза з Сашком, я хапаю з рук подруги свою каву і виливаю просто на Макса. І тільки коли всі голоси навколо затихають, а хлопець одним махом витирає залишки кави з обличчя, я розумію, що мені кінець.
Вся весела компанія, не кліпаючи, спостерігає за тим, як коричнева рідина стікає обличчям зеленоокого на білосніжну футболку. Та й сам Макс, схоже, губиться від моєї витівки.
Це мені на руку, тому, не прощаючись кидаюся на вихід з їдальні. Жити мені все-таки хочеться…
Коли весь адреналін вивітрюється з крові, я розумію, що мені кінець. Саме тому вже хвилин сорок сиджу у вбиральні, боячись висунути звідси носа.
Лізі пишу повідомлення, де мене шукати, і тепер не можу дочекатися, коли подруга прийде мені на допомогу. Навіть не пам'ятаю, який за рахунком раз вмиваю обличчя водою з-під крана і дивлюсь на своє відображення у дзеркалі.
Великі сіро-зелені очі злякано поглядають на мене з відображення, довге каштанове волосся зібране у кінський хвіст, ну і доволі миле обличчя з кирпатим носом. Звісно, не красуня, як Лізка, але нічого така. Звичайна, як усі.
Коли двері у туалет відчиняються і гримають об стіну, до мене влітає зла та захекана подруга.
- І що це було? - поставивши руки в боки, запитує сердито, закриваючи собою вихід з туалету.
- Цей придурок Макс мене образив! - винувато потуплююсь під похмурим поглядом подруги. Ліза важко зітхає і, здається, починає заспокоюватися.
- Лано, я, звісно, знала, що ця компанія тобі не подобається, але щоб вилити каву на нашого містера “сексі”... - і тут Лізка починає реготати, та так голосно, що я починаю хвилюватися за її психічний стан.
Ну ви тільки погляньте! Я тут відсиджуюся, переживаю, що ж тепер буде, а вона регоче!
- І що тепер робити? - тепер вже я похмуро поглядаю на веселощі подруги.
- Не парся! - махає рукою Лізка, наче нічого страшного не сталося. - Сашка трохи заспокоїв Макса. Головне старайся не потрапляти йому на очі.
- Я була б рада ніколи не зустрічати цю компанію, - фиркаю. - Ти сама потягнула мене за той столик!
Лізка тільки фиркає на мою заяву, а тоді хапає за руку і веде на вихід.
- Взагалі-то, ти пропустила більшу частину пари, - з докором дивиться на мене подруга, підходячи до дверей аудиторії.
- У мене сьогодні був сильний стрес! Маю право! - байдуже махаю рукою. - Тому зараз я йду в кондитерську і купую торт. Буду заїдати свої втрачені нервові клітини.
- Чудова ідея! - погоджується Лізка. - Ввечері постараюся забігти на шматочок.
Попрощавшись з подругою, я біжу на вихід з універу. Зустрічати придурка Макса не хочеться, тому я вирішую втекти по-тихому. На вулиці пригріває осіннє сонце і доволі тепло, як на кінець вересня. Деінде ходять студенти, але нікого з еліти не видно.
Широко усміхнувшись, я прямую до стоянки, адже саме її треба пройти, щоб дістатися зупинки. Та встигаю зробити лише кілька кроків, як помічаю Макса і Вадима.
Хлопці стоять біля чорного позашляховика і голосно над чимось ржуть. Макс накинув на свою обляпану футболку шкіряну куртку, і в мене з'являється надія, що він таки пробачить мені цей маленький невинний вчинок.
Та перевіряти, пробачить чи ні, я не збираюся, тому швидко ховаюся за ще одним чорним позашляховиком. Просидівши там хвилин п'ять, я зовсім засмучуюся. Схоже, ці два ідіоти нікуди не поспішають, адже продовжують ржати як коні.
- Гм… гм… - кашляє хтось біля мого вуха, а я аж підстрибую від переляку і мало не кричу, вчасно прикривши рота рукою.
Наді мною, схиливши голову, стоїть Рома і весело усміхається.
#104 в Молодіжна проза
#975 в Любовні романи
нестримні почуття, харизматичні герої, від_байдужості_до_кохання
Відредаговано: 01.12.2022