Глава 3

- І як одягаються ці "нормальні"? І взагалі, що вона мала на увазі? О, Ліззі, благаю тебе, допоможи!

 Я вже годину пробула у гардеробній, але так нічого і не обрала, адже не розуміла дрес-коду майбутнього заходу.

- Ох, Емілі, ти впевнена, що тобі це потрібно? - Зітхнула старша, перебираючи мій одяг. - Не зрозумій мене неправильно, але… я чула твою вчорашню розмову з батьками. Вони будуть не в захваті. Що ти скажеш? Що мені говорити, якщо вони прийдуть раніше?

 Прикусивши губу, я й сама задумалася. Я думала про ці прокляті перегони всю ніч. На ранок я насамперед зателефонувала і скасувала всі свої заняття після школи, звісивши все на плани, що раптово з'явилися. Я не можу не піти, я не можу підвести Ліндсі. Сьогодні вона виглядала менш відсторонено і навіть спілкувалася зі мною за ланчем...

- Не прийдуть, ти ж знаєш їх, - зрештою відмахнулася я і потягнулася. - Як одягаються… звичайні люди?

 Жінка подивилася на мене і щось буркнула собі під ніс, але потім відповіла:

- Таких речей немає у твоєму гардеробі. Одягнися скромніше, щоб злитися з натовпом. Ех, дурне дівчисько, якщо твій тато дізнається, то нам обом...

 Хитро посміхнувшись і взявши якусь блузу та джинси, я проспівала:

- Не дізнаються, розслабся.

 Поки я натягувала одяг, раз у раз стрибаючи біля дзеркала, Ліззі присіла на стілець. Їй моя витівка не подобалася і не подобатиметься, але вибору в неї немає.

- Гаразд. Добре. Але якщо твій учитель музики чи репетитор французької зв'яжеться з твоїми батьками? М? Що тоді?

 Натягуючи джинси, які я не носила вже років сто, я думала про те, чому взагалі не викинула їх.

- Нічого. Скажу, що після школи погано почувалася, а ти це підтвердиш.

 Почулося невдоволене бурчання і я стримала сміх. Подивившись у дзеркало, я схилила голову на бік, розглядаючи своє відображення.

- Так нормально? - Запитала я у Ліззі і обернулася до неї, демонструючи своє вбрання.

 Звичайний білий топ на бретельках сидів добре, як і темно-сині джинси з високою талією. Вони окреслювали стегна, обтягували ноги, виділяючи гарні вигини тіла.

- Ні, ніяких голих плечей. Переодягайся чи одягни піджак.

 Закотивши очі, я стримала зітхання, але все ж таки дослухалася поради старшої. Озирнувшись, я взяла чорну шкіряну куртку і накинула на плечі.

- Для осені саме те, так? Все? - Запитала я, чекаючи її реакцію.

 Ліззі посміхнулася і кивнула, поки в куточках її губ з'явилися зморшки.

- Так, - сказала вона і підвелася, підійшовши до мене. - Нехай волосся буде розпущене, не оголюй шию, гаразд? Ця ідея здається мені сумнівною, ці перегони… Там буде багато чоловіків. Хлопців. Пообіцяй мені поводитися пристойно і не робити помилок. Добре? Щоб о 20:00 була вдома, я не хочу зустрічати твого батька сама, поки тебе немає. Запізнишся - відкрутять голови нам обом.

 Кивнувши, при цьому уважно слухаючи жінку, я зі сторони, напевно, здавалася дитиною. Я часто ходила на вечірки, мої друзі такі ж, як я, так що сьогоднішні перегони будуть для мене чимось новим. Я навіть не знаю чого чекаю від цього вечора.

- Ліззі, я не дитина, не пояснюй мені ці елементарні речі, - відмахнулася я і, підхопивши невелику темну сумочку, поспішила з кімнати. - Гаразд, мені час, я вже піду!

 Я зітхнула, розуміючи, що добиратися доведеться, мабуть, на таксі, адже водій навряд чи збереже мою таємницю від батьків, як Ліззі.

 "Що ж, я не в захваті, але іншого виходу у мене немає", - подумала я і почала ритися в телефоні, намагаючись знайти пристойну компанію, що надасть хороший транспорт.

 Якщо так подумати, то у своєму житті я рідко спілкувалася з простими людьми або різноробочими. Навіщо мені це, якщо моє життя відрізнялося, відрізняється і відрізнятиметься від їхнього життя, наші шляхи ніколи не перетнуться?

 Натомість я часто бачила як з ними спілкується тато, вирішуючи якісь питання чи конфлікти. Гроші – справжнє диво. Вони можуть змусити як говорити, і мовчати. Я не думаю, що це погано, адже погодьтеся, жити у злиднях це означає не жити взагалі.

 Всю дорогу до місця проведення перегонів я їхала, розглядаючи вид за вікном машини. Я шукала на карті місце, позначене подругою, і воно мене не тішило. Перегони хотіли влаштувати на околиці міста, неподалік невеликої ферми. Я не уявляю, що та як там можна облаштувати. Клянуся, якби не Ліндсі – мене б тут не було. Краще б я зараз сиділа за фортепіано або плавала в басейні.

 Сонце вже сідало за обрій, коли водій таксі привіз мене у вказане місце. Припаркувавшись, той обернувся до мене і трохи посміхнувся, озвучивши суму послуги.

 Поки я діставала купюри, він роздивлявся мене оцінюючим поглядом. Почувся глузливий смішок, після чого водій сказав:

- Доброго вам вечора перегон, міс.

 Відповівши йому холодним поглядом, я залишила гроші та вийшла. Повіяв прохолодний вітер і я рефлексно здригнулася, стримавши лайку. Машина поїхала і я озирнулася. Переді мною був невеликий білий будинок, часто бачила такі у фільмах, а за ним – величезний амбар. На їхніх дахах розвісили гірлянди з жовтими лампочками, через це будівлі ніби сяяли, та ще й освітлювали своєрідне паркування ліворуч від себе. Я стримала зітхання, коли обернулася і побачила за собою кукурудзяне поле. Я ніби у типовому американському фільмі про заміське життя. Сподіваюся, сьогодні обійдеться без пригод...