Глава 20

Незважаючи на втому та збентеження через знайдений документ у Річарда залишалися сили, для того, щоб висміяти Елізабет. Дівчина сподівалась, що він нічого не пам'ятає, але марно.

• Перших декілька хвилин вони їли в повній тиші, але потім Річард все таки не витримав.
• - Як тобі вчорашній вечір?
• - Нормально, а чому ти запитуєш? - дівчина відчула, що сьогодні вона не позбудеться його підколів .
• - Що тобі найбільше запам'яталося?
• - Нічого особливого не пам'ятаю. - Річард зрозумів, що вона робить вигляд, ніби нічого не пам'ятає.
• - Ммм,  а мені так сподобався вчорашній вечір, ти була такою ненаситною...
• - Ти про що взагалі?
• Принц встав з-за столу і підійшов до Елізабет. Ставши ззаду він нагнувся до його вуха і шепотів, його дихання торкалось плечей дівчини.
• - А ти не пам'ятаєш? Ммм, як шкода, хочеш допоможу згадати? - в цей момент він ніжно почав знімати рукав сукні з її плеча.
• Дівчина швидко поправила сукню і скосила з місця:
• - Не потрібно мені нічого нагадувати.
• - Вже згадала?
• - Так, тобто ні, не чіпай мене.
• - То так чи ні?
• - Ні, я нічого не пам'ятаю, я багато випила.
• - О, то я тобі розповім: ти накинулась на мене як голодний звір і...
• - Не правда, такого не було!
• - То ди пам'ятаєш, нащо ж обманюєш мене.
• - Насправді мені соромно згадувати, я занадто багато випила.
• - Ммм, а мені сподобалось як моя дружина просить про близькість.
• - Не нагадуй, я ж сказала мені соромно.
• - Ну, чому ж, ми чоловік і дружина, і секс входить в твої обов'язки.
• - Ну припинити, я ж попросила, а ти знущаєшся.
• Дівчина вийшла з кімнати. Його слова її ображали, адже він спеціально змушував її відчувати сором.
• Річард був задоволений тим, що роздратував дівчину. Йому подобалось те, як вона злиться, але не може нічого вдіяти. Та й взагалі він любив її дратувати. Але сьогодні не зважаючи на те, що він досяг своєї мети, на його обличчі читалась не задоволена посмішка а хвилювання і Елізабет це помітила.
• Лізі думала, що він хвилюється перед святом для Артура. Хоча для чоловіків це напевно дрібниця, але це ж його найближчий друг. 
  Наступного ранку Лізі прокинулась дуже рано, адже потрібно було  закінчити приготування, тому що свято вже ввечері. Десятки слуг метушилось в саду, розставляли екібани з квітами, запашні страви, прикрашали столи та репетирували музику. За цією всією метушнею час минув дуже швидко. Зібралось дуже багато гостей. Всі гомоніли, сміялись та пригощались. Але принца десь не було, та і самого винуватця торжества також. Час спливав але їх все не було. Лізі помітно нервувала. В голову лізли думки, про те, що трапилось щось погане, але вона намагалась відганяти їх. Та й взагалі, яка їй різниця, що трапиться з цим відлюдьком, напевно займається своїми справами, йому начхати на те, скільки зусиль вона доклала, щоб влаштувати святкування. Авжеж, адже він цінує лише самого себе. Минулу декілька хвилин і нарешті прибули принц із радником. Незважаючи на те, що вони з усіх сил усміхались, Артур "вичавив" із себе здивування і щирі подяки гостям, але Елізабет вловила хвилювання на їх обличчях. Воно непомітною тінню проминало в погляді Річарда. Дівчина зрозуміла, що запізнення було оправдане якимись важливими справами, але всерівно трохи сердилась на свого чоловіка та його друга. Гості вже скуштували частування і настав час танцю. Дівчина очікувала, що її запросить Річард, адже вона його дружина, і тим паче майже ні з ким тут не знайома, але Річарда десь не було. Принцеса почувала себе ніяково, адже всі дами навколо танцювали, хихотіли із жартів та компліментів своїх партнерів, а вона стояла осторонь. Раптом вона почула приємний оксамитовий голос:
• - Чому така прекрасна пані не танцює?
• - Ви це мені кажете? - Елізабет развернулась і побачила перед собою високого широкоплечого шатена, з дуже гарною приємною посмішкою.
•  
•