Частина 7

Марі ввійшла до своєї кімнати та відразу впала на ліжко. "Що я роблю", - прошепотіла вона сама до себе. Зараз її переповнювала ненависть, ненависть до всіх: мами, тата, що вже майже 5 років не з'являвся, всю сім'ю Альхичів, але найбільше, вона ненавиділа себе.

 - Марія можна ввійти? - З-за дверей пролунав голос Елізи.

За ці два тижні Еліза стала розрадою для Марії. Навіть, коли вона була вдома, такої подруги у неї не було.

Еліза не дочекавшись відповіді ввійшла.

 - Пані! Що з вами?! - Прокричали Еліза та кинулась до Марії.

 - Нічого... Просто я... Я...

 - Марія, не засмучуйтесь так, ці люди не варті ваших сліз. - Лагідно відказала вона.

Марія на мить замислилась, куди поділась та стійка дівчина, яку нічим не проб'єш, з якої сміються, а вона дає відсіч.

 - Ти права! Я вже божеволію в чотирьох стінах. І я просила, не звертайся до мене на ви. - Зазначила Марі.

Еліза лише усміхнулася та обійняла її. 

Доля Елізи не було легкою. Вона не мала матері, а її тато "садівник", спочатку був охоронцем пана Доріана, але після поранення більше працювати не міг. Доріан запропонував йому цю роботу, але платня значно вища, ніж у простого садівника. Про це знали всі, і відносились з розумінням. Лише господарку будинку, це страшенно злило, Анна чіплялась до всього.

Марія трохи заспокоїлась.

 - Ви візьміть книги та читайте в саду, на свіжому повітрі буде легше. - Сказала Еліза.

 - Добре, ти права. - Відповіла Марі з усмішкою.

Марі взяла декілька книжок та пішла до саду. За два тижні проведені тут, вона вивчила це місце. Сівши за столиком, вона почала читати. Зусередившись на новому матеріалі, Марі не помітила, як хтось підійшов.

 - Юна леді...

Марі підняла голову та побачила перед собою пана Доріана.

 - Юна леді, дозволите мені присісти біля вас? - Лагідно спитав він.

 - Так... Звичайно, сідайте.

Марі трохи здивувалась. Вона достатньо чула про Анну, а от про пана Доріана говорили мало. Марі далі прийнялась читати. Доріан дивився на неї та посміхався.

 - А чи не хочете ви прогулятись зі мною? - Спитав він.

 - Емм. Так звичайно, з радістю. - Невпевнена сказала Марія.

Доріан взяв її руку, і вони пішли по алеї.

 - Як вам наш будинок? - Спитав чоловік.

 - Будинок гарний, особливо сад, але трохи нагадує в'язницю. 

Доріан тихо засміявся з такої відповіді.

 - Змушений зізнатись, для мене, він, у якомусь роді, також в'язниця.

Марія спочатку нічого не зрозуміла.

 - Я перепрошую за те, що ми покинули вас одну на два тижні. Ми мусили поїхати, аби роз'яснити всі деталі договору.

 - Я одного не розумію, хіба не можна відгуляти весілля, і все, відпустити мене додому, формально я буду дружиною Адріана.

Чоловік ще більше почав усміхатись

 - Ви неповірите, але мій син запропонував таке ж саме рішення!. Але ні, це неможливо. Компаніям, що пов'язані з цим договором важливо бачити, що шлюб справжній.

Почувши ці слова, на Марію, немов вилили холодну воду. 

 - Ви дуже нагадуєте мені одну людину. Така ж сама міміка, такі ж не стримані, але серйозні...

Марі зупинилась та дивилась в очі пану Доріану. Вона не вірила жодному слову, та сприймала все з пафосом.

 - Що ви маєте на увазі? - Спитала вона.

 - Я знаю цей погляд, погляд в якому все одночасно палає та квітне. - Сказав він.

 - І звітки ви його знаєте? - Іронічно спитала Марі.

 - Ви дуже схожа на матір Міріє, дуже схожа.

Марі аж кинула в жар, їй згадалась перша зустріч, та погляди мами та Даріана одне на одного.

 - Всеж дякую за компанію, але я маю йти. - Сказав Доріан. 

 - Зачекайте секунду, я давно не бачила маму та сестру, а про брата взагалі мовчу. Можливо ви дозволите мені сьогодні поїхати до них.

Доріан знову посміхнувся:

 - Звичайно, цей будинок, всеж не справжня в'язниця. Я скажу шоферу, але завтра в ранці ви маєте бути тут.

 - Добре, дякую. - Сказала Марія та посміхнулась у відповідь.

 - Дякую за компанію Марія. - Сказав Доріан на останок і пішов.

Марі відразу ж побігла до будинку, та  розповіла Елізі про все. Вони вдвох пораділи. Здавалося, що Еліза навіть радіє більше.

Марі швидко зібралась та поїхала додому...