Частина 16

 - Ти за мною стежила? - Сухо говорила Марі та гладила котика.

 - Можливо, -  відповідала Еліза, та стала попереду Марії.

 - Ну то давай, говори.

 - Слухай, ти, звісно, можеш мріяти і так далі, але Адрі з тобою не буде, це точно, ніколи! - наголошувала вона.

 - Ну добре, - відповідала спокійно Марі.

 - Так, і можливо, ти щось собі надумала, але знай!

 Марія її перебила.

 - Еліз, давай, йди звітси, добре, ти зараз ой, як не вчасно.

Це страшенно дратувало Елізу.

 - Хочеш знати?! Ну то добре! Я Адріана кохаю, а ти! Ти для нього ніхто! Ніхто! Чуєш!

Марія не могла повірити, що цю змію вона приймала за кращу подругу.

Вона встала з лавки і підійшла до Еліз.

 - То чому ж ти зараз не з коханим, - тихо прошепотіла вона, та впевненою ходою пішла.

Марі йшла весела, те, що вона сказала дуже роздратувало Елізу, і Марі це знала. Їй подобалось це відчуття, ні, вона не любила ображити людей, але тоді вона відчула таке полегшення. 

Задзвонив телефон...

 - Ало, Марія, ви маєте терміново приїхати до нашого родового маєтку, у нас для вас дуже важлива новина, - Говорив серйозний голос пана Доріана.

 - Яка новина?

 - Це не телефонна розмова.

 - Добре, я зараз приїду, - сказала Марі та кинула трубку.

Спіймавши найблище таксі, вона знову їхала у місце, де її гордість стоптували з брудом багато разів. Знову увійшла до головної кімнати, знову проходила по коштовній мраморній доріжці. Але цього разу, щось змінилося.

Вона побачила знайому картину, лише герої іноді чередуються. Анна, Доріан, Маргарет та Рембрант усі чекали на неї. Позаду стояв Адріан та дивився на неї схвильованими очима. От тількі цього разу додалося двоє нових героїв, однин з них, скоріше за все, адвокат, вдягнений строго, а на обличчі серйозність, а інший - чоловік середніх років, високий з доброю усмішкою та очима, він сильно схуд з того часу, коли Марі бачила його востаннє.

 - Так, отже, пані Марія вже тут можемо починати, - сказав адвокат.

Марі підійшла до компанії та сіла на окремий стілець.

 - Отже, я адвокат, якого пан Рональд найняв для допомоги у цій справі. Марія-Ілуіза Рефір являється біологічною донькою мого клієнта. Я детально проаналізував контракт, який стосується її весілля. Отже, великі гроші керуються в цій справі, але ми з моїм клієнтом знайшли вихід...

Адвокат ще довго говорив, і якщо переказати коротко, то шлюбу не уникнути ніяк, але вихід є. 7 років - його найменший термін, саме через цей час, у разі розлучення збитки будуть відносно маленькі. Рональд запевнив, що компенсацію виплатить сам. Але є одна важлива деталь, пресса має бути впевнена у справжності шлюбу. Компанії втрачають багато, тому, вони всіма силами будуть намагатись довести фіктивність шлюбу.

Всі слухали уважно, особливо Марі. "Сім років, сім років її життя, але за цей час вона здобуде освіту, можливо буде подорожувати, зрозуміє багато чого" - думала Маргарет. Марі було важко судити. Зараз вона не грає ніякої ролі, все вирішують за неї, і перечити, або щось говорити просто не було сенсу. Коли всі пункти були детально обговорені та роз'яснені, вона спокійно встала та пішла на вулицю, Адріан вийшов за нею.

 - Марі, почекай ти куди? - Спитав він схвильовано.

 - Майбутньому чоловіку та дружині не слід бачитись до весілля, - сухо відповіла вона.

 - Я хочу пояснити, Еліз... Вона...

 - Стоп, - перебила Марія, - так, можливо ми будемо одруженні, але це лише формальність, не більше... Ти волієш зустрічатись з ким хочеш, і де захочеш, мені всеодно, просто не попадайся прессі і все буде добре.

 - О, ну... Я радий, що ти розумієш, про тебе я можу сказати те ж саме, - трохи розгублено сказав Адрі.

Марія не відповідаючи пішла, і Адрі також пішов. Вона знову відправилась у парк, уже вечоріло, але значення це не мало, на лавках було декілька людей, закохані переважно. Улюблена лавка була зайнята, тому довелося сідати на іншу. Вечірнє сонце давало рожевий пейзаж. Марі сіла в тіні кущів, котиків уже не було, ставало прохолодно, але сонце, що здавалося ось тут зайде, давало свої останні промінчики тепла. 

Марі відчула, як до неї хтось підходить, і вона знала хто. Ця людина колись вперше привела її на це місце, вона відчувала його погляд.

 - Привіт, тату, - сказала Марі, необертаючись, лише знову сльоза скотилась по рожевій щічці.

 Рональд присів, розмови ніхто не починав. Лише проміні сонця трохи засліплювали очі. Він бачив, що вона плаче, але сказати слова не міг, зрештою Марі вскликнула:

 - Як ти міг, як ти міг нас покинути? Ти залишив нас, ми... Я вірила, що це неправда, я думала, що ти заробляєш гроші і ось - ось повернешся, а те, що говорять плітки. Як ти міг? Просто як? - Істеричним голосом говорила заплакана Марія, - отже, мама говорила правду, ти... Ти просто кинув нас! Поїхав коли так був потрібен, залишив її з трьома дітьми...

Рональд дивився на доню, і врешті наважився сказати:

 - Марі, я... Я мав причину вас покинути... 

Сказав він та потягнув руку до свого короткого русявого волосся, одним рухом він зняв з себе ледь помітну перуку.

Марія дивлячись на батька, ще більше заплакала та міцно стиснула його в обіймах.

На очах Рональда також з'явились сльози.

 - Я... Я не хотів, щоб ви це бачили, я поїхав, я... Я знав про договір, я почав збирати гроші для компенсації. - Говорив він. - Люба мені вже не допомогти перестань, чуєш перестань, - говорив він та доторкнувся до її обличчя.

Вони ще довго розмовляли у той вечір. Рональду Рефіру залишилися жити недовго, доля його не жаліла. Чотири роки він намагався вилікуватися, приймав експериментальній препарати, але результату це не дало, зрештою він змирився...

Рак - хвороба 21 століття. Від неї уже померло мільйони людей. Рональд Рефір виключенням не став. Хвороба довго не давалася в знаки, а коли все стало ясно, він прийняв рішення покинути сім'ю і взагалі країну. Марі його розуміла, кому хочеться бачити сумні та пригнічені погляди найрідніших людей, а особливо, коли вони прикуті до тебе. Нехай його вважатимуть поганцем, зрадником, але не бачитимуть його страждань..., або ще гірше страждатимуть разом з ним...