Частина 23

Адам цілував її. Впивався в її губи без жодного докору сумління, гості почали обертатись та дивитися на цю картину. Адріан декілька секунд не міг опанувати думки, його переповнила лють. Він підійшов блище та схопив Адама за ліве плече, тим самим і відірвавши його від губ спантеличиної Марії. Він впав на спину, Андіан швидко зігнув ліву руку в кулак та без вагать щосили вдарив Адама по лицю. Але Адам зіштовхнув Адріана та вдарив його в живіт, почалась бійка. Гості були приголомшені такою поведінкою знатних дітей. Марія кричала обом, аби вони припинили, але її ніхто не чув. Лише коли підійшов пан Доріан сутичку вдалося зупинити.

 - Ану годі! Як ви смієте так поводитися в день народження моєї дружини!? Де ви знаходитесь? Особливо це стосується тебе, Адріан!

Гості почали шепотітися між собою, такого сорому Анна не зазнавала давно... Тай пан Доріан ще не був такий злий за присутності Марії. Раніше він ніколи не дозволяв собі бути злим, але зараз його очі палали люттю.

 - Я прошу вибачення за таку поведінку дітей, - говорив він до гостей.

Після цих слів Марі побігла у свою кімнату. Їй було так соромно, так бридко на душі, що в той момент вона вирішила зібрати речі, та завтра ж поїхати з маєтку, вона була впевнена, що після сьогодняшнього дня Анна, та й пан Доріан будуть раді, якщо вона покине дім. 

Гості почали шепотіти голосніше, вони уже не приховували своїх коментарів.

 - І всеж, Доріан, яке право має твій син, бити мого сина? - Обізвався з натовпу батько Адама.

 - А яке твій син має право цілувати дружину Адріана? - Доріан завжди захищав сім'ю.

 - О, то тепер винен Адам, ноги моєї більше не буде в цьому домі! - вигукнув розсердзений чоловік та подавши знак дружині, забрав Адама та пішов геть.

Сім'я Адама поїхала дуже швидко, Доріан зібравшись з думками сказав:

 - Цей інцидент, є справою наших двох сімей, любі гості, мені прикро, що ви стали свідками подібного. Прошу пробачення, але вечір підійшов до кінця.

Після цих слів, свято було закінчене. 

Коли дім опустів повність,  Адріан підійшов до батька.

 - Тату, я думаю ви...

 - Не зараз Адрі, - перебив його Доріан, - іди спати.

  - Доріан, куди спати? В нього розбита губа, потрібно їхати в лікарню! - Збентежено говорила Анна.

 - Замовкни! Він чоловік, розбита губа не привіт, піди візьми аптечку та лягай спати, - Доріан сіпався від люті, та змахнувши руками швидко пішов до себе. 

Адріан пішов на кухню та дістав аптечку.

 - Вам допомогти? - Спитала одна зі слуг

 - Ні, краще йдіть допоможіть іншим прибирати. - Адріан відповідав тихо та спокійно, він був занадто втомлений та пригнічений, щоб говорити зайве.

Прислуга вийшла, натомість, до кухні зайшла Анна. 

 - Сину, тобі допомогти? - Спитала вона посунувши аптечку до себе.

Анна змочила вату в спирті та піднесла до губ Адріана.

 - Я сам, - промовив Адрі, як тільки вата почала наближатись до нього.

 - Сину, що це було? Ти хоч розумієш? Як нам бути далі? - На диво Анна говорила тихо та спокійно.

 - Мамо не зараз, - ледве вичавив із себе Андріан та попрямував у напрямку сходів.

 - Хоч хтось у цьому домі буде мене поважати?! - Крикнула вона у слід Адріана та дістала з полиці одне зі старих червоних вин...

Ранком, поки всі ще спали Марія викликала таксі та забравши свої речі поїхала додому. Вона забрала все, що належало її, ще до того, як вона приїхала в цей будинок. Вона залишила всі речі куплені Адріаном, чи принесені покоївкою. Дивно, але зараз їдучи подалі від маєтку, вона відчула полегшення...

Адріан прокинувшись першою справою вирішим піди до Марії. Йому було ніяково, і він хвилювався за неї, а також, його мучило багато запитань. Підійшовши до дерев'яних дверей, він постукав, але відповіді таки не почув. Він наважився ввійти.

Полиці були прибрані, а біля дзеркала не було жодних речей, він озирнувся навколо. На ліжку лежала червона сукня, яку вони вдвох купили в торговому центрі. Його огорнула хвиля ласкавих спогадів, і він посміхнувся. Але потім зрозумів, що вона пішла... 

 - Вона пішла? - почувся голос біля дверей.

 - Так, пішла, - відповів Адріан не обертаючись.

 - Вона свій вибір зробила, сину, - сказав Доріана підійшовши ближче.

 - Тату, який вибір? Вона злякалася, ти можеш уявити, що мати зробить з нею тепер..., - тихо говорив Адріан не відриваючи погляду від сукні.

 - Ти бачив, що було в той вечір? - Спитав Доріан наступивши обличчя.

 - Я вдарив Адама по обличчю. 

 - А перед тим? - знову спитав Доріан.

 - Тобто? - розгублено спитав Адріан.

Доріан підійшов ближче:

 - Чому ти його вдарив? 

 - Він.., він цілував Марію...

 - Вона опиралась, вдарила його, чи можливо відвернула погляд, а можливо залишилась тут, аби все пояснити? Чи просто втекла?

Адріан декілька секунд мовчав, в його голові вибудувалася картина.

 - Ось, сину, ти маєш зрозуміти та відпустити її, якби вона хоч щось відчувала б, то не втекла б, повір, в таких випадках, потрібно поважати вібир іншої людини. Вона не винна, що відчуває, або не відчуває чогось. Це важко, сумно, але прийми це. Можеш спробувати ненавидіти її, але гірше буде лише тобі... Просто відпусти... - Сказав Доріан, та пішов, він як ніхто розумів, що Адріану потрібно побути самому.

Адрі неквапливо збирався з думками. Адама, мати, батько, Марія, її брат, сетра, Еліза - все змішалось. Він почав розуміти, як все виглядає з боку, слова Адама, перед тим, як він поцілував Марі, їх поведінка, вони постійно кудись тікали, коли були разом.

 - Невже, невже він? Вона пішла, не попрощавшись, просто пішла, то, можливо, потрібно поважати її вібир? Але який вибір? Вона лише здається такою, немов всі слова матері, мої слова, нічого для неї не означають, коли насправді чіпляли за живе, вона перелякана, я мушу їхати до неї! Я мушу почути все сам! Я мушу її захистити...! - Говорив Адріан сам до себе.