Від'їзд.

• - Софія! Софія! Прокидайся - молода дівчина розплющила ясні блакитні очі. Перед нею біля ліжка стояла досить гладка жінка, одягнена в сіру сукню з таким же сірим фартухом.
• - Доброго ранку Катя, що трапилося? - так звали няню обов'язком якої було доглядати Софію
• - Князь Святослав кличе тебе, попрощатися, він їде ненадовго – Софія потяглася, витягаючи вгору свої тоненькі білі ручки.
• - добре, зараз спущусь, тільки одягнуся - Катя вийшла. Софія відразу схопилася і підбігла до туалетного столика. Перед дзеркалом стояла гарна дівчина, на вигляд років вісімнадцяти не більше, хоч їй було більше, з великими очима, які здавались більшими на її маленькому серцеподібному личку. Швидко зачесавши волосся, і вдягнувши блакитний сарафан, такий самий повітряний як і вона сама, Софія спустилася широкими дерев'яними сходами на перший поверх.

Храм поділявся на дві половини. Права половина, де жила Софія, нічим не відрізнялася від більшості таких же дерев'яних храмів. Сходи, що тягнулися в гору аж до четвертого поверху, дерев'яні стіни та дах, довгі коридори та великі вікна. У правій частині були крім житлових приміщень, ще кухня, склад, їдальня, класи. У лівій же частині було не чотири поверхи, а два. У цій частині мешкав Князь Святослав. Оскільки Князь був шість метрів на зріст, то й стелі відповідно були вищими, так само і сходи по яких звичайна людина не піднімалася, а видиралася. У цю частину храму було заборонено входити, крім довірених осіб. Праву та ліву частину розділяв центральний хол, посередині якого стояв трон Святослава. За троном на стіні Мозаїкою викладено зображення короля канібалів Всеволода. Такою самою мозаїкою по обидва боки викладені всі князі включаючи Святослава, Вікторія, Олег і Ярослав.

Святослав сидів на своєму троні, згорблений, на вигляд він здавався немічний, мішки під очима, стомлений вигляд. Праворуч стояв, устромлений у землю, бойова жердина - квотерстафф, зброю яку він завжди мав при собі. Також по обидві руки, стояло шість чоловік - старі одягнені в червоні ряси. Вони ні на крок від нього не відходили, а на людях були голосом, тому що він ніколи з людьми не говорив, тільки був присутній. Єдина, хто міг говорити зі Святославом, була Софія.

• - ви мене кликали? — дівчина завжди, побачивши князя, відчувала страх, від нього віяло холодом, схоже на те, як віє з темних сирих підвалів.
• - Софія, ти вже тут... як твоє здоров'я? - говорив він хрипким, здавленим тоном.
• - моє?...добре...мені сказали ви їдете?
• - так, треба ненадовго виїхати в Острог, адже через шість місяців тобі вже стукне двадцять п'ять років, князі побажали зібратися, щоб обговорити цю подію. - Софія змінилася на обличчіі, ніби тільки згадала про щось таке, що хочеться не згадувати, Святослав цього не помітив - незабаром світ змінитися, саме тобі судилося стати частиною цього.
• - так я знаю.
• - ти особлива Софія, твоя поява на світ це дар бога Хорса, пам'ятай про це ... - Святослав скривився в страшній усмішці - я наказав щоб тебе на час моєї відсутності менше чіпали і дали більше свободи.
• - і що навіть до річки дозволять спуститись? - обличчя Софії засяяло, адже їй взагалі не дозволялося покидати стіни храму, на вулицю її випускали лише тоді, коли площа була порожня і ворота зачинені, за все своє життя вона спускалася до річки лише кілька разів, що було для неї неймовірним щастям.
• - ні Софія до річки не можна, ти що забула, що сталося нещодавно, в місті шастає вбивця.
• - так але, зі мною все одно буде охорона, і тим більше вдень, я не думаю...
• - ні Софія досить - посмішка Святослава зникла, змінившись на гнівну гримасу, яка ще сильніше лякала Софію - ми не можемо так ризикувати, потерпи трохи, після обряду твого двадцятип'ятиріччя, ти можеш робити що завгодно, хоч щодня купатимешся в річці.
• - я зрозуміла князь, вибачте…
• - ну добре йди, йди…

Софія швидко піднялася на четвертий поверх, маленькі крапельки покотилися її рожевими щічками. Не добігши до дверей своєї кімнати, вона зупинилася перед великим вікном. З цього вікна відкривався чудовий краєвид на все місто і широку річку. Погода стояла ясна, промені сонця грали на хвилях, ніби по річці розсипали дорогоцінні камені. Софія привідкрила вікно, свіже повітря і гул вулиці, змусило стиснутися її маленькому сердечку.

Із самого дитинства Софія жила як пташка в клітці. Кожна хвилина була розрахована так, щоб у неї не залишалося вільного часу. Заняття, співи, прибирання. коротенька прогулянка на фасаді, читання, зустріч із князем і так щодня, рік у рік. Її друзями були книги та няня на ім'я Катя, яка крім пліток ні про що інше не говорила. У цьому великому храмі Софія була єдиною дитиною, крім неї тут були охоронці, служителі храму, і деяка прислуга. Софія навіть намагалася з кимось подружитися, але тільки вона заговорить відразу зустрічала холодні погляди. Князь Святослав постійно їй говорив про її велике призначення, про велику небезпеку, що ховається на кожному кроці за брамою, що того дня, коли їй стукне двадцять п'ять років, вона повинна буде пройти обряд, виконавши своє призначення, і тоді звільнитися від цього гніту.

Про батьків вона не знала нічого, тільки те, що батько її Бог Хорса мати померла при пологах. Імені теж ніхто не знав. Її маленьку в кошику принесли під ворота храму, тут її врятували і дали притулок, за що вона має бути вдячна, про що їй не раз говорила нянька.

Крім постійного гнітючого відчуття самотності, її мучив страх, джерело якого вона не могла пояснити. Тільки у своїй кімнаті вона заспокоювалася, страх зникав. Куди б вона не пішла в цій великій клітці звідусіль віяло холодом. І хоча з часом вона звиклася з цим відчуттям, все ж таки іноді, особливо при зустрічі з князем, це почуття нагадувало про себе.

До кімнати Софії зайшла Катя. Як завжди в цей час вона приходить щоб зібрати брудну білизну і перестелити простирадла.

• - князь поїхав? - Запитала Софія.
• - а?..що?... князь?...так недавно поїхав, а чого питаєш.
• - та так просто цікавлюся ... - Дівчина сиділа біля вікна яке виходило на площу, погляд її великих очей був спрямований на сонце, що заходило. - я згадала, коли останній раз на площі народ зібрався, я сиділа ось тут - Софія говорила ніби ненароком, думки вголос, Катя в основному не особливо вслухалася, тільки піддакувала.
• - ну і що ж – запитала Катя.
• - мені якось, теплом повіяло, незвичайне таке почуття, такого ніколи не було, в цьому натовпі, мені здалося я когось побачила, і начебто він дивився на мене, звідси погано видно, тому я можу і помилитися - Катя прислухалася, на неї це було не схоже.
• - кого ж ти побачила? - Софія обернулася і подивилася в очі Каті, від виду цих очей, її тілом поповзли мурашки.
• - я ж кажу тобі, що високо тут, і я можу помилитися, можливо, це плід моєї уяви.
• - так, швидше за все - цей погляд, Софію якось особливо насторожив, вона вирішила більше не згадувати про це.
• - ти не забудь вікно зачинити на ніч, у місті з'явився злочинець.
• - ти ж не думаєш, що він прослизне через охорону і вилізе непоміченим на четвертий поверх - Катя посміхнулася, ця посмішка була недоречною.
• - ти маєш рацію, добраніч...
• - доброї ночі - Софія згадала той день, що вона відчула викликало в її душі спокій, ніби десь там у натовпі, її порятунок.