Приречені

В'язниця 2.

Погріб так звалося те місце і всі подібні місця, куди кинули Гліба. Він представляв собою укріплений барак, огороджений п'ятиметровим муром. Барак цей був двох поверхів у висоту та п'ять під землю. Дрібних злодюг, повій, п'яниць, садили на верхні поверхи. Усіх інших розподіляли під землею. Чим важчий злочин, тим нижче опускали. Найжорстокішим порушникам закону загрожувала не темниця, а яма, яка була нічим іншим, як колодязем під землею. Найчастіше, якщо тебе опускали до ями, це означало, вірну смерть. Люди, що потрапили в яму, більше ніколи не побачать денного світла. Їжу буквально кидали ув'язненому. У темряві не видно куди розлетілися рештки, доводилося злизувати зі стін та землі. Воду взагалі не давали, доводилося пити краплі з моху що ріс на стінах. Завдяки вогкості конденсату було достатньо. У цих ямах помирали швидко, або від голоду або від зараження якоюсь болячкою. Туалету зрозуміло немає, доводиться ходити під себе. Подейкують, що незабаром яма заповниться і доведеться копати нову. Трупи одразу не витягували, просто тому, що складно визначити помер там хто чи ні, мовчання це ще не привід діставати. Тим більше для того, щоб витягнути труп, потрібно опустити нового в'язня, от і чекають, поки такий знайдеться.

Взагалі, щоб заслужити містечко в ямі, багато розуму не потрібно, достатньо було спробувати втекти, або напасти на конвоїра. Садили не навічно, а тільки так для профілактики, на тиждень.

Усі без винятку нижні яруси були сирими та темними. Довгий коридор з декільком десятком дверей, два три конвоїри та один вихід. Двері металеві, товсті. Щоб залишити ярус, потрібно пройти через центральні вхідні двері, які вели до сходів. Ключ від дверей був у помічника старшини. Помічник старшини, завжди знаходився зверху, і лише у певний час спускався для того, щоб змінити караул.

У коридорі було тихо, лише трохи можна почути гомін ув'язнених, які в купі створювали легкий шум. У цій тиші як грім серед ясного неба - "Ждан?!"

  • - Ти впевнений, що того, хто тебе сюди приволок звуть Ждан? – перепитав Неждан у Гліба.
  • - повір мені, у мене пам'ять хороша, і до того ж, як тільки ти назвав своє ім'я, я одразу і згадав, Ждан - Неждан, надто схожі імена щоб не мати нічого спільного - у цій темряві камери не можна було бачити виразу облич, але те як запихкав Неждан говорило про ненависть до людини на ім'я Ждан.
  • - він так само служить Вікторії, собака дика.
  • - що у вас із ним спільного?
  • - він мій брат… – у камері утворилася тиша, яку перервав Гліб.
  • - як я відразу не здогадався, я так розумію тебе батьки не чекали ... судячи з твого імені.
  • - Ждан був першою дитиною, я ж син пана який зґвалтував мою матір, от і дали мені ім'я Неждан.
  • - ти через це його зненавидів?
  • - ні, це ні до чого, справа в іншому, ми з ним різні люди, він з тих людей які не гидує нічим заради своєї вигоди, чи то вбивство чи служіння дияволу – Гліб  глянув у темраву де знаходився Неждан, він його бачив, цей чоловік мав люте обличчя, поросше бородою.
  • - це він тебе сюди запроторив?
  • - він був одним із тих, хто до цього причетний, у цього послужливого собаки сил не вистачило б мене посадити.
  • - а по ньому і не скажеш, сил у нього достатньо.
  • - я можу здатися кволим, але це через те життя яке я тягну вже кілька років. Спочатку я сидів у подібному місці, потім хтось вирішив, що потрібно мене прикінчити і відправив у в'язницю назву якої Морр, гірше цього місця тільки каторга Небіжчики. І я впевнений ще півроку та мене би туди відправили щоб не псувати статистику смертей.
  • - невже це таке страшне місце, каторго Небіжчиків?
  • - це місце де люди повинні день у день добувати лускучу руду, з якої потім роблять обладунки для армії короля Канібалів, мало того, що їх там годують аби як, умови нелюдські, звірячий холод, руда так промерзла, після дня роботи, не те що руки дзвенять , у голові дзвенить, багато хто падає з висоти і розбивається, багато хто відморожує кінцівки та їх згодовує псам як непридатних до роботи, багато хто вбиває слуги Кощія.
  • - Кощія? – здивувався Гліб.
  • - так, там живе Кощій з Драконом Гориничем, кажуть що ці гори, це померлі дракони велетні, древні нащадки горинича, саме тому метал з цієї руди, надміцний, а зброя має властивість вбивати духів і демонів.
  • - ось воно що, тепер все ясно.
  • - ти про що?
  • - про те що він хоче заволодіти світом Нав ... може ти і не знав, але по той бік відбувається великий переполох, так як прийшла загроза їхньому світопорядку.
  • - хто ти такий і звідки тобі стільки відомо? - раптом байдужість Неждана змінилося здивуванням і пожвавленням. За роки перебування в ув'язненні він постійно жив у темряві та відчуженості від усього світу. Те оточення в якому він перебував, постійно нило про тюремне життя, і це його дратувало. Йому це було не цікаво, від цього він страждав навіть сильніше, ніж від фізичних мук, оскільки тіло його могло витримати набагато більші тортури. Потрапивши знову за грати, він зустрів те саме, першим кого до нього підкинули, людина яка була третьою в цій скромній компанії, нічого взагалі не говорила, важко було зрозуміти чи живий він взагалі. Лише зрідка він міняв позу, засидівшись на холодній підлозі. Таким чином він ніби повідомляв: що я все ще живий. Гліб став тим ковтком свіжого повітря, який йому був так необхідний. Жива людина з живим спілкуванням.
  • - нуу, це довга історія, я вкрав одну дуже важливу дівчину.
  • - вкрав? Он воно як, отже зараз дівчат так завойовують , а пісні під вікнами співати не пробував.
  • - ну це трохи інше, вкрав я її не з кохання, а у справі, щоб уникнути краху світопорядку, так би мовити. Все заради світу - Гліб хихикнув.
  • - Як закрутив, що ж це за дівка така? якщо це не таємниця звичайно - Неждан засміявся від своїх слів, це здавалося йому дуже забавним.
  • - це дівчина, яка має стати жертвою короля канібалів. Жертва потрібна для того щоб він набув божественної сили - обличчя Неждана різко стало кам'яним, сміх зник миттєво, глуха тиша заповнила камеру.
  • - ти хочеш сказати, що зміг якимось чином, один, вкрасти з-під носа Святослава, ту саму дівку, дочку одного з богів.
  • - Софія її ім'я.
  • - або ти великий брехунь, або великий дурень, тільки не жартуй зі мною, навіть зараз мені вистачить сил, щоб скрутити тобі голову за брехню, якої я не переношу.
  • - навіщо мені брехати, та й доводити не буду, вір чи не вір, право твоє, у мене зараз одна турбота, покинути це місце.
  • - ну ось, тобі вдалося розсмішити мене двічі, тим що, нібито, вкрав дівку, що охороняється, і тим що вважаєш ніби втекти звідси так просто. Скажу тобі так, я сидів у подібному склепі, і навіть мав намір тікати, через що, пізніше, опинився в ямі на цілих два тижні.
  • - хмм - задумливо простягнув Гліб - значить після однієї спроби ти здався... - крізь темряву Гліб побачив як обличчя Неждана почервоніло і перекосилося в жахливій гримасі.
  • - я не здався! ні тоді ні зараз, це не в моїх принципах, я тільки усвідомив, що ідея ця малоймовірна, але не казав, що відмовився б повторити спробу, якби така можливість представилася.
  • - навіть якщо знову, потрапиш у яму? чи навіть помреш? - Несподівано його обличчя набуло багатозначного вигляду, вигляд гідний того, щоб здаватися величним, наскільки дозволяли обставини, перебування в цьому богом забутому місці.
  • - якщо хтось зміг прийняти той світ, в якому живе, якщо хтось згоден бути худобою, то я ні, давно ще, будучи зовсім молодим я зрікся такого життя і пообіцяв собі, що помру тільки на полі бою, борючись проти цих тварюк, ім'я яких канібали. Потрапивши до їхніх лап, я боявся знаєш чого? - Неждан не міг бачити Гліба, але він дивився в його бік, відчуваючи його образ.
  • - і чого ж ти так боявся? - з великим інтересом перепитав Гліб.
  • - того що помру не проливши і краплі їх крові, якби мені випав ще один шанс, хоча б мізерна можливість розкроїти голову канібалу, я б не сумніваючись зважився б на що завгодно, хоч у пекло, тільки дайте мені мою сокиру.
  • - сокира? Двостороння, з величезною рукояткою?
  • - саме, мій лабрис душогуб – гордо вимовив Неждан – ти його бачив?
  • - бачив, у твого брата - Неждан з усього маху вдарив кулаком об бетонну стіну, гул глухого удару пронісся по всьому коридору, змусивши здригнутися тюремних наглядачів.
  • - не брат він мені більше, перестав ним бути в ту мить як перейшов на бік канібалів.
  • - ви з ним зовсім не схожі.
  • - його з дитинства балували, любили, плекали, бачили в ньому надію, це його й розпестило, замість того щоб стати гордістю батьків, він почав погоню за грошима і славою. Зрозумівши, що батьківський будинок більше не в змозі забезпечити його необхідним, він розвернувся і пішов, мовчки, навіть не попрощавшись. Я пам'ятаю як тихими ночами матінка тихо плакала, сподіваючись що Жданчик повернеться і обійме її, як колись, у дитинстві. Але цьому не судилося статися. Її вбило запалення легень. Батько ж, розбитий горем, впав у стан, що межує з божевіллям, прокляв мене, спершу звинувативши у всьому, і вигнав із дому.
  • - а ти значить, через це вирішив помститися канібалам?
  • - ні, я ніколи не обманювався с приводу своєї долі, я знав, що є наслідком нещасної події, і не тримаю злості в серці на своїх батьків, як ніяк вони мене виховали і навіть мені здається любили, хоч і не так явно. На відміну від Ждана, моє життя було простішим, я бачив з боку, страждання людей, яких спіткала доля відбору, в жертви канібалам. Я ніяк не міг зрозуміти, чому так відбувається, хто наділив їх правом розпоряджатися долями людей. Коли я запитав батька - "чому люди мовчать, чому терплять" - він мене відшмагав, так сильно що я ще довго не міг сидіти. Тільки пізніше я зрозумів що це він виключно з добрим наміром зробив, адже якби я сказав це комусь іншому, мене б убили. Не прийнято ставити такі питання, не можна сумніватися у винятковій справедливості канібалів, які зійшли до нас, людей, щоб уберегти від зла. Тільки що це за зло таке, яке нам загрожує, вони не говорять. Після прочуханки я вже не питав, лише думав про себе, так бути не повинно, адже ти знаєш як люди живуть, це хіба життя, вічний страх і очікування того, що оголосять твоє ім'я, ось так несподівано, чи то свято, чи найщасливіший день твого життя, це не важливо, якщо ти в списку, все перекреслено, все, що було до цього, перекресли і забудь.
  • - а що було з тобою після того як з дому пішов - у далекому кутку заворушився той, хто здавався вже мертвий, схоже, що слова співкамерників його трохи оживили.
  • - спершу я вирішив знайти Ждана і сказати йому про смерть матері. Але я хотів лише подивитися в його очі, скажу чесно, я був на нього дуже злий. Знайшов я його через рік. Він обіймав посаду сержанта, командував взводом, в обов'язки яких входило затримання жертв, що втекли. Я розповів йому про смерть матері. Він навіть не здригнувся, тільки сказав - "земля їй пухом". Мене це так розлютило, що я вдарив його, але він виявився сильнішим. За рік на службі він знатно набрався сил і досвіду, відлупцював мене до напівсмерті, і наказав викинути на вулицю. І скажу по правді я навіть радий, що так сталося. Мене тоді брудного і ледь тримаючогось на ногах знайшла Юля. Молода дівчина, яка входила в один із загонів повстанців Багряний Лис.
  • - ти із повстанців? - несподівано заговорив з темряви третій співкамерник, який весь цей час мовчав.
  • - колись я був серед них, поки не потрапив до в'язниці.
  • - я думав – продовжив Гліб – що повстанців вішають.
  • - так і є, але як це не банально, я живий завдяки братові, який вважав, що найкращою для мене карою, буде гниття у в'язниці. На моїх очах повісили весь мій загін, у тому числі й Юлю – голос Неждана здригнувся. Гліб бачив, крізь темряву, про що Неждан не знав, як скотилася ледь помітна жадібна сльоза. Бачити як пускає сльозу такий величезний, вкритий шрамами воїн, було несподівано - а я вже думав, що ти німий - звернувся до людини з темряви.
  • - ні я говорити вмію, тільки не хотів.
  • - а що змінилося? - Запитав Гліб.
  • - всякому горю є межа, всякому мовчанню приходить кінець, не можу я тримати все в собі, мені потрібно щоб хтось мене почув. Мою донечку останнє що залишилося, забрали, прямо з моїх рук, вона плакала і благала про порятунок, вона мене кликала, а я нічого не міг зробити, я був беззахисний, як щеня - це нещасна людина, яка мовчала, раптом, як заведений, вилив усе назовні - ці худоби все моє життя вкрали, спочатку двох синів. Вони так любили життя, так сміялися, як згадаю одразу й плачу – мужик заплакав – той день, як зараз пам'ятаю, такий сонячний та теплий. Вони грали на вулиці із друзями. Я лише почув крик - "тато, тату, допоможи" - а що тато, вибіг і як щеня нічого не міг зробити, вони молили про порятунок, розумієте. І знаєте, що я зробив? Я сидів і не рухався, я навіть слова не міг сказати, моє тіло тряслося побачивши солдатів, величезних мужиків озброєних і злих. Моя дружина і я, пережили втрату лише завдяки донечці, Риточці. Вона стала нашим ангелом-охоронцем. Все наше кохання ми направили на неї. Ох це було просто янголятко. Її каштанове м'яке волосся, її великі зелені очі. А як вона посміхалася? Пам'ятаю, як ми шовковицю ходили збирати. Вся замурзана, фіолетові руки. Свинка я тоді її назвав, а вона вся обурена - нічого я не свинка. Дружина почала потроху забувати про втрату синів, і навіть іноді сміялася. Але на порозі вони знову з'явилися. - "відчиняй двері, господар цього будинку" - солдати. Холодний піт виступив у мене на лобі. Дружина схопила доньку і замкнулася разом із нею у спальні. Я ж не відчиняв. Я мовчки сидів за столом і не рухався. Те саме відчуття як і тоді, страх, тремтіння, почуття власного безсилля перед долею. Коли вони вибили двері, побачили мене - де дочка твоя? Говори!” – крикнув він. Я ж тремтів і не міг і слова видавити. Розумієте, я сподівався що, вони підуть, я знаю безглуздя, але тоді мені здавалося, що доля просто не може так вчинити зі мною, не може вдруге забрати.
  • - ти, просто боягуз! - раптом сердито сказав Неждан.
  • - так, і це правда, я боягуз. Треба було щось зробити, всадити ніж у горло одного з них. Можливо, це їх злякало б, подарувало б маленький шанс для втечі моєї донечки. Але я цього не зробив. Я сидів і тоді коли вони вибили двері до спальні. Спочатку побили дружину. Відібрали Риточку. Все повторилося, вона плакала, їй було дуже страшно, а я так само сидів до кінця, не вірячи тому, що відбувається. На ранок я знайшов дружину повішеною. Другого удару вона витримати не змогла.
  • - але що ти тут робиш? - Запитав Гліб.
  • - я сидів довго, і все ніяк не міг зрозуміти, точніше усвідомити все. Мені це здавалося жартом, я думав це сон, і що прокинувшись, усе буде як і раніше. Я повертався до спальні, бачив мертву дружину, і розумів, що ніякий це не сон, а дійсність. Боже мій, вона, можливо, досі там висить. - мужик на хвилину замовк, потім продовжив - мені захотілося, мстити, я хотів щоб вони страждали, мучилися як я, вони, всі владні, ті хто винен у моїх страждання. Я взяв ножа і пішов вулицею. Побачив перший патруль і кинувся з наміром перерізати їм горлянки - він запнувся, ком підступив до його горла - і що, мені вдалося трохи подряпати солдата. Їх було троє, і вони мене побили, і закинули сюди.
  • - ну хоч щось ти зробив по-чоловічому - сказав іронічно Неждан.
  • - я не боєць, я слабкий, малий, що змінилося б вчини я інакше, ті вояки мене побили б як і зараз.
  • - але ти хоча б спробував їх захистити, це краще, ніж труситися від страху, і боятися навіть пискнути.
  • - але ж ти теж не зміг захистити близьких людей - Неждан ударив об стіну вдруге, мужик відсахнувся назад, стражник, що сидів, здригнувся.
  • - і про це я жалкую щодня, я благав щоб мене повісили разом з усіма, я хотів бути поряд з ними тоді, на одному ешафоті. Але в мене відібрали навіть цю можливість - запанувала тиша, яку переривало брязкання ланцюгів повз пройшовшого ув'язненого.
  • - ну а ти то - несподівано звернувся до Гліба - якщо ти не божевільний, навіщо дівку викрав? Адже припустимо, хотів би вбити, так міг би на місці зробити, а якщо вбивати не збирався так навіщо вона тобі здалася? - Гліб відповів не відразу, лише трохи обміркувавши він продовжив.
  • - та тому що вона не винна, що народилася такою, вбивати невинних не в моїх принципах.
  • - цікаво ти міркуєш, але по дитячому. Якщо є можливість урятувати тисячі, ціною однієї жертви, тоді чому б і ні. Та й звідки тобі знати, може вона не така вже й безневинна як ти думаєш - Гліб нічого не відповів, бо розумів, що Неждан не зрозуміє його, адже він і сам про це думав, навіть стара, перед тим як він пішов, сказала, що дівку обов'язково треба вбити.
  • - зараз це вже не важливо, втеча, ось що мене хвилює.
  • - хах, ну нк, тільки дивися не перестарайся, знаєш, багато хто намагався, тільки дарма.
  • - коли нам дадуть на вулицю вийти? - раптом голосно засміявся Неждан. - що тут смішного?
  • - це що по твоєму таборі для підлітків, з цієї камери ти не вийдеш поки не закінчитися твій термін - Гліб не знав що і сказати, адже він уже придумав план, і тільки чекав можливості втілити його - Тому, навіть якщо і вдасться вибратися з камери, на цьому ярусі двоє охоронців, на сходах ще двоє, в головному холі, куди ведуть сходи, сидить цілий взвод, на вулиці мурована стіна, зверху лучники. Але тобі цього і знати не потрібно, тому що вибратися навіть з цього поверху завдання найскладніше, двері на сходову клітку з цілісного трьох сантиметрового шматка металу, і відкривається вона зовні. У цих охоронців немає ключів. Ми під землею, стіни два метри завтовшки, за ними земля. Є звичайно вентиляційні канали, тільки вони завтовшки з рукав, і пролізе хіба що кіт.
  • - але звідки ти це все знаєш?
  • - ніхто цього і не приховує, навіть більше скажу, ці в'язниці, ці камери, гордість міста, вони цим вихваляються, як якимось досягненням.
  • - дивно що тебе це ніяк не хвилює, або ж ти змирився з тим, що ніколи більше не побачиш сонячне світло ... -   Неждан хитро усміхнувся, він не приховував цього, так як думав що темрява його прикриє, ось тільки він не врахував що Гліб бачить у цій темряві, Гліб відразу ж помітив це, і зрозумів, що Неждан не такий простий, та щось у нього на умі.
  • - а що мені, я звик, не перший рік тягну таке життя, така доля.
  • - ось уже сильна людина - відгукнувся Захар - мені б таку стійкість, а ось я швидше за все помру, не зможу так жити.
  • - багато таких як ти, не витримують, з глузду з'їжджають, деякі нігтями видряпують камінчик, точать його і ріжуть вени - почувся плач - ти що плачеш? - Захар мовчав, але було зрозуміло, що це він плаче.
  • - тобі це приносить задоволення, з людей знущатися - втрутився Гліб.
  • - ось уже пощастило з компанією, один гірший за дівку, другий ідіот добросердечний - Неждан плюнув на підлогу.
  • - а ти я дивлюсь воїн страшний -  підколов Гліб. Неждан не став цього терпіти і різко зірвавшись з місця схопив Гліба за комір, але Гліб схопив його руку і стиснув так сильно, що той скривився від болю. Навіть без зілля Гліб був набагато сильніший за будь-яку людину. Вони завмерли, саме там де тонкий і єдиний промінчик світла від олійної лампи, пробивався в камеру. Цей промінчик світла висвітлив обличчя Гліба, Неждан побачив його блідо-біле обличчя і білі очі з чорною, як у змії зіницею. Несподівано відсахнувся і позадкував до стіни.
  • - ти!? - Гліб забув що в цій темряві його око не чисто біле, що зіниця трохи розширилася - хто ти такий!? Невже ти один із них? - Неждан розлютився, здавалося, що він готується вбити Гліба - що ти тут забув, тебе до мене підіслали? Говори ж! - Захар сидів у кутку і не смів пискнути, голос Неждана лякав його. Гліб же стояв спокійно і стримано.
  • - заспокойся, навіщо ці крики.
  • - твої очі в точності як у канібалів, або ти змія, або я правий, і ти один з тих виродків. – Гліб глибоко зітхнув.
  • - Гліб не треба нічого розповідати, збреши йому що це просто у тебе з дитинства, все одно ти і справді не схожий на канібала - втрутився Іллюша, який весь цей час сидів біля Гліба і слухав.
  • - так, ти маєш рацію, я схожий на них - Неждан ніби тільки й чекав цих слів, він кинувся на Гліба знову, щосили притис його до стіни,  ліктем натиснувши на горло, але Гліб і не чинив опір, якби Неждан тільки міг бачити крізь темряву він побачив би яке смирення було в цих очах.
  • - о боги - ще сильніше стиснувся Захар - навіть тут, у цьому богом забутому місці вони, який жах.
  • - Глібушко, Глібушко, ти як, відірви йому голову, ти ж можеш – кричав Іллюша.
  • я схожий - ледве чутно, бо горло було стиснуто, сказав Гліб - але це лише на перший погляд, але я не вони, я інший.
  • - хах, ти мізки то не дури, навіщо тут, навіщо тебе сюди підіслали? - говорив Неждан досить голосно, але зовні його слів не можна було розібрати, тільки гомін на який охоронці навіть не звертали уваги. Не раз траплялося, що ув'язнені вбивали співкамерників, це було нормою, для в'язниці це нове вільне місце.
  • - ніхто мене не підсилав, відпусти, мені важко говорити коли горло стискають,  я розповім усе. - Неждан не поспішав відпускати, зараз йому випала можливість скоротити кількість ворогів, як він думав, і наступного разу такого може не випасти.
  • - убий його, довіряти йому не можна - піддакував Захар, так само боязко стиснувшись у кутку.
  • - він має рацію, таким як ти я не вірю, тому я мушу тебе вбити - Неждан з усієї сили стиснув горло Гліба, шийні хрящі затріщали, дихати було нічим. Роки проведені в ув'язненні сильно вимотали Неждана, те яким він був раніше до ув'язнення, не йде ні в яке порівняння з тим ким він став зараз. Гліб відчував що свідомість покидає його, робити було нічого, упершись ногою в груди Неждана він відштовхнувся, Неждан відлетів до протилежної стіни з усієї сили ударившись об неї. Прокинувшись, він уже лежав обличчям до землі. Заламавши його руки за спиною, Гліб тримав його не дозволяючи зробити й один зайвий рух. Неждан спробував вирватися, але сили в цьому випадку були не рівні, він був слабкий.
  • - давай Глібушка, покажи йому силу.
  • - послухай, ти про мене нічого не знаєш, лише побачивши мої очі ти вирішив убити мене, тоді ти ніякий не рятівник світу, а звичайнісінький вбивця - Неждан був напружений, кожен його м'яз намагався вирватися. - я не стану тебе калічити, воно мені не потрібне, мені потрібно щоб ти заспокоївся і просто вислухав, після того що я розповім вирішиш вірити чи ні.
  • - боги, що ж це твориться – наляканий прошепотів Захар.
  • - добре, відпусти мене, я тебе вислухаю, хоча не думаю що це щось змінить. - Гліб підвівся зі спини Неждана, той швидко випростався, гордо відвернувся і відійшов до протилежної стіни. Гліб говорив досить тихо, щоб сторонні не почули і досить голосно, щоб Неждан міг зрозуміти його слова. Гліб розповів про ту ніч, коли страх його завів у ліс, як мало не загинув, і як згодом був врятований старою.
  • - Чи не про Ягу ти говориш? - здивовано запитав Захар, захоплений цією чудовою історією.
  • - при людях я так кличу, стара, краще сприймається - далі розповів про життя в лісі, про те, як вона його всьому навчила, всіх хитрощів виживання, зілляваріння, якого він так до кінця і не навчився, про те, як обходитися без людської крові . Багато чого він звичайно не розповідав, вважаючи це зайвим, наприклад, місце де знаходилася хата старої, і як її знайти, про те як створити еліксир збільшення своєї сили, якого в нього тепер не було.
  • - все це звичайно досить цікаво слухати, але навіщо ти вкрав дівку, чи не для того щоб серце її зжерти і набути божественної сили - Гліб промовчав про те, що спонукало його повірити старій, і жити тим життям, яким йому довелося прожити. Він не розповів що здобувши силу можна звільнити душу матері від вічної муки, якій вона прирекла себе подарувавши силу Глібу.
  • - ти маєш рацію, якби я з'їв її серце, зміг би здобути божественну силу, силу досі невідому в цьому світі, але дай відповідь мені чому я не зробив цього коли вона була в моїх руках, я б міг і не викрадати її, а на місці, тієї ж миті вирвати серце з маленької грудки, навіщо мені так ризикувати.
  • - можливо ти хотів дочекатися коли їй стукне двадцять п'ять років, тоді вона повністю дозріє.
  • - так, у цьому є частка правди, але не зовсім, вже зараз коли їй двадцять чотири, вона здатна подарувати небачену силу, причина з якої її не зжер король канібалів, полягають у його жадібності та впевненості у своїй могутності, він не міг припустити що є хтось хто посміє вкрасти у нього з-під носа.
  • - але я все ж таки ніяк не зрозумію, навіщо ти її вкрав, якщо не вбити і не набути сили, це нісенітниця. - Гліб мовчав, думаючи говорити чи ні, але все ж таки вирішив що нічого приховувати, адже будь-яка інша відповідь здаватиметься брехнею.
  • - я не зміг її вбити, будучи в натовпі, біля храму, я відчув її, вона стояла біля вікна, я впевнений, тоді вона теж дивилася на мене, але не усвідомлювала цього.
  • - цікава історія, відчув!, це звучить як маячня, але з іншого боку, ти і справді міг її убити там же, не ризикуючи нічим, ти страшенно мене заплутав ... хаха - несподівано засміявся Неждан - ох, ти ще просто пацан, який не зумів прикінчити дівку, мабуть на цицьки повівся - Гліб нічого не відповів - але знаєш, тобі чомусь хочеться вірити, щось в тобі є.
  • - ну ні, таким як він вірити не можна - заговорив Захар, який до цього мовчки сидів у куточку.
  • - Глібушка, стукни його, він мені не подобається - буркнув Іллюша.
  • - мабуть чекає коли ми заснемо, щоб задушити. - все ніяк не заспокоювався Захар.
  • - якби я хотів, то не чекав би, поки ви заснете, вже б і задушив.
  • - ну так, і що ж ти тепер робитимеш - ніби то й не помітивши того що сказав Захар запитав Неждан.
  • - Спочатку потрібно вибратися звідси.
  • - ну а якщо все ж таки виберешся, знову дівку вкрадеш?
  • - може і так.
  • - а якщо спіймають, і бігти буде нікуди, чи зможеш ти вбити її.
  • - не впіймають – впевнено сказав Гліб.
  • - і в камеру вдруге не засунуть…ха, так кажуть тільки ідіоти та хлопаки, у житті не можна бути певним, сьогодні ти король на бенкеті, а завтра тебе ведуть на ешафот. Чи думав ти, що тут опинишся? Напевно ні… - Гліб не відповів - самовпевненість, саме вона є причиною того, що більшість зазнають поразки. Усі ви надто впевнені у своїй недоторканності у своїй невразливості. Знаєш, яка найбільша помилка на війні?
  • - яка? .
  • - те, що тебе якимось дивом обійде смерть. Звичайно, є щасливчики, але їхні врятовані життя, ніщо інше, як витівки долі, або ти думаєш, що померлі не були тієї ж думки, що й ті, що вижили, ніби їх це не торкнеться. Я багато думав, чому люди терплять - Захар зрозумів, що він і його має на увазі - так от, вони до останнього думають що обійдеться. Цей ось, дотерпів, поки дружина не повісилася.
  • - до чого ти все це мені кажеш - не витримав, роздратований перебив Гліб.
  • - я веду до того, що не варто бути настільки впевненим у хорошому результаті, можливо так станеться, що стане вибір, або убити здавалося б, ні в чому не повинного, або пожертвувати тисячами, і вибір необхідно зробити негайний, без зволікання, ну так що ж ?
  • - що, ну то що ж?
  • - я питаю вб'єш ти її чи ні! - не витримав, крикнув Неждан.
  • - тихіше там, інакше всією камерою в яму підете – крикнув обурений наглядач. Гліб подивився в очі Неждана, хоч той і не міг бачити очі Гліба, здавалося, він дивиться прямо в них, з такою люттю, ніби хотів видерти з нього відповідь.
  • - Так! – впевнено відповів Гліб. Його відповідь, його голос, був настільки сильним, що мимоволі вірив правдивості сказаного. Неждан вишкірив зуби сформувавши подобу посмішки і відразу відповів.
  • - це добре, це неабияк добре…!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше