Пташка в клітці.

Опинившись у князівстві Вікторії, Софія відразу ж відчула холод у душі, і незрозумілий страх. Хати, будиночки всі містечка в які вони заїжджали щоб переночувати, нагодувати і напоїти коней, були занадто доглянутими, чистими, пофарбованими, в найяскравіші кольори. Кожне селище чи місто мало свій, певний колір. І навіть у їхньому одязі було щось під лад будинкам, чи то хустинка на дівчатах, чи то пояс на чоловікові.

Спочатку Софії це навіть сподобалося, тільки люди, здавалося, не розділяють її захвату. Кого б вона не зустріла, у їхніх поглядах читався страх, і втома. Люди проходили вулицею з опущеними головами, наче на каторгу йдуть.

В одному із селищ, назва якого Лугове, під час чергової стоянки, Софія побачила дівчинку. Дівчинка ця мала на голові червону хустку як і всі жінки та дівчата у цьому селищі. Вона старанно підмітала вулицю так ретельно, ніби від цього залежало її життя.

Підійшовши ближче, Софія привіталася.

• - привіт, мене Софія звуть - посміхнулася вона дівчинці, на що дівчинка не відреагувала, її погляд так само був спрямований у землю. Софія прикинулася ніби мовчання її не зачепило - я дивлюся всі дівчата в цьому селищі носять щось червоне, чому у вас так, це якийсь закон - дівчинка, не піднімаючи очей, тихо і практично не рухаючи губами відповіла.
• - прошу вас, відійдіть, я повинна замести вулицю - більше вона не сказала ні слова, продовжуючи старанно відскребувати бруківку і виривати найменші травинки.

Софія не стала допитувати бідну дівчинку. Коли вона повернулася йти, вгору вулицею, побачила ще одну дівчинку, в такій же червоній хустці, яка так само старанно підмітала.

Вона починала розуміти, весь біль, з яким люди добувають цю чистоту і досконалість. Не тільки дівчинка боялася говорити, кого б не зустріла Софія, всі намагалися зникнути. Софія припустила, що всьому виною Ждан, який мав явно не останнє місце в княжій ієрархії. Кожен, від шинкаря до офіцера, знав його в обличчя, і незмінно кланявся мало не до самої землі.

Ждан же, дивився на всіх зверхньо, а звичайний народ і зовсім не помічав. При кожній зупинці він кудись йшов, залишаючи своїх солдат доглядати Софію. Вона одного разу підслухала розмову, в якій говорили про те, що він знову по дівках пішов. Найімовірніше, це була правда, оскільки Ждан був найбільшим розпутником.

Вся дорога від кордону і до міста Вишгород, столиці князівства Вікторії зайняла п'ять днів. Як не дивно, вони зовсім не поспішали, їхали розмірено, довго відпочивали. Софії це здалося дивним, але пізніше коли вона краще пізнала Ждана, зрозуміла що всьому виною його зарозумілість. Він ніби не хотів здаватися вислужливим, не хотів щоб здалося, ніби поспішає, аби вислужитися перед княгинею.

Під'їжджаючи ближче до міста, Софія помітила довгу стіну, що тяглася вздовж горизонту. Дорога якою вони їхали вела прямо до величезних воріт. Під'їхавши до яких Софія змогла оцінити всю величність цієї споруди. Стіна мала не менше чотирьох метрів заввишки і двох метрів завширшки. Ворота були з дерева обшиті сантиметровими листами металу. Щоб зрушити цю громадину чотири міцні солдати повинні були крутити колесо, яке приводило в рух системи блоків.

• - Стій, хто йде? - крикнув солдат із вежі, з карети виліз Ждан.
• - командир розвідувального загону, воєвода, Ждан Леблан - здається той одразу впізнав його.
• - відкрити ворота - величезні ланцюги, що рухають системи заскрипіли і задзвеніли, ворота почали повільно піддаватися. Пройшло не менше трьох хвилин поки ці громадини відкрилися достатньо для того, щоб віз міг проїхати.

Світ за воротами дуже сильно контрастував з тим світом що був всередині. Замість курної дороги, з ямами та коліями, рівна дорога з червоного щебеню. Замість недоглянутої трави, бур'янів та колючих кущів соковитий зелений газон яким рівними рядами ростуть каштани.

Виглядаючи красу пейзажу, Софія помітила людей, які старанно працюють на газонах, підстригаючи їх і поливаючи. Вона згадала дівчинку в червоній хустці уявляючи як важко дістається вся ця велична краса.

Як і передбачала Софія місто було також доглянуте, всі дахи будинків однаково рівні і красиві. На цьому тлі однотипності і чистоти виділявся один великий, барвистий, величний і замок, що вселяє якийсь страх.

Стіни замку мали округлі форми, жодного гострого кута. Дахи мали форму гострого циліндра. Замок мав химерну форму. Він ніби закручувався всередину, закінчуючись у найвищій точці, центральній вежі. Всього веж було п'ять, кожна вежа вища за попередню. Дахи веж були вкриті черепицею бузкового кольору. Такий же колір мали й решту дахів усіх будівель цього міста. Вхідні двері в замок були не менш вражаючими. Золоті з різьбленими золотими левами, птахами та морськими чудовиськами.

Двері вели у величезну дуже світлу залу. Досягалося це не лише великими вікнами, а й білим мармуром, яким було покрито все, підлога, стіни та колони. Багато меблів, картин, дзеркал, квітів. Софія була готова побачити що завгодно, але фантазія того хто провів все життя під замком обмежується лише книгами та оповіданнями. До такої пишноти вона не була готова, і спершу це її трохи збило з пантелику, розслабило і змусило забутися. Вона посміхалася і тільки те й робила, що захоплювалася всім новим, тим що раніше їй доводилося бачити лише у своїх мріях.

• - сиди тут - наказним тоном сказав Ждан, сам же він, пішов до бокових дверей, які привели його в інші, не менш пишну залу, з тією тільки відмінністю що тут стояло фортепіано на якому зараз хтось грав, для одного тільки слухача. Цим одним слухачем була жінка. Вона стояла біля вікна, тримаючи в руці келих наповнений червоною рідиною. З першого погляду ця жінка зводила з розуму своєю надзвичайною красою. Довгонога, витончена, пишногруда, з чорним як смола, довгим і міцним волоссям, осиною талією, яку, до того ж, підкреслював корсет, шкіра її біла як молоко і такі ж білі великі очі з чорними зміїними розрізами зіниць. Крізь високий розріз легкої спідниці проглядалися міцні сильні ноги, які так само міцно тримали цю жінку.