З чого все почалося.

Замок Вікторії був не просто величезний, це було ціле містечко в одній споруді. Кожна з п'яти веж була окремим замком, кожна з яких височіла над містом Вишгород.[1] 

Башти мали свої імена. Перша і нижня звалася вежею Петра, друга - Єлизавета, третя - Роман, четверта - Катерина, п'ята - Володимир.

Назви цих веж були підібрані не просто. Ще до правління канібалів у місті правили люди. Одним із Князів був Володимир він і збудував цей замок. Кожна вежа мала належати одному з членів сім'ї. З першою по третю вежу мали жити діти, Петро молодший, Роман старший. Володимир у п'ятій вежі щоб дивитися на місто з найвищої точки і його дружина в четвертій. Так було заплановано, ось тільки цьому не судилося статися. Ще до того, як замок був добудований всю князівську родину вбили, а замок дістався королю канібалів.

Побачивши весь масштаб будову та її величність Всеволод вирішив добудувати її, до того ж майстри залишилися живі разом із планами та назвами тих самих веж. Коли все було готове, замок дістався Вікторії.

Пізніше Софії дозволили покидати свою кімнату. Але виходити за межі вежі Катерини заборонялося. Хоча для Софії, яка все життя прожила в замку, це було не в новинку і до того ж Вежа Катерини була величезною. Чого тільки коштував вишневий сад, розташований на одному з балконів. Зелений газон, фонтан, статуї невимовно витончених дів, які ніби служниці стоять біля мармурових крамничок.

Холод стін замку, нескінченні коридори та луна далеких кроків пригнічувала Софію. У цьому саду вона відволікалася, свіже повітря надихало, спів птахів заспокоював, та й до того ж тут відкривався чудовий краєвид не лише на величезне місто, а й на далекий обрій, висота розбурхувала.

Але навіть тут Софію не залишали одну. Охорона, як тінь, слідувала за нею. Навіть зараз, у цьому саду, що знаходиться на висоті пташиного польоту в різних його частинах, стояли озброєні варти одягнені в блискучі обладунки. Можна було подумати, що хтось зуміє пробратися сюди. та може й не думали, швидше переживали що надумає зістрибнути. Деколи навіть Софії закрадалися подібні думки, але вона їх тут же душила. Сама думка про самогубство її пригнічувала, вона була не з таких, дуже вже любила вона життя. Навіть у найтемніші дні, перебуваючи під десятьма замками, їй достатньо було побачити пташку, таку живу і гучну, щоб будь-яка думка про смерть зникла.

Тільки їй було під силу, знаючи що її чекає не збожеволіти. Як би від неї не таїли, як би не приховували від світу, чутки та плітки, розносяться швидше за вітер. Софія давно дізналася про те, що її мають принести в жертву. Тоді ще зовсім юна вона дуже злякалася і до останнього не хотіла вірити в це. Але в міру дорослішання, ця думка сто разів обдумана і стала такою звичною, більше не викликала ні страху ні смутку. Все що вона хотіла це жити як звичайна людина хоч і не так довго.

Разом із бажанням жити у Софії вживалася повна нездатність боротися. Вона думала про втечу, але далі думки це не пішло. У ній боролося бажання жити та страх бути покараною. Вона думала що якщо спробує втекти, її вб'ють. Вона так хотіла жити, що боялася втекти від власної смерті, як би це парадоксально не звучало так воно і було.

Коли вона потрапила до рук Гліба. їй вдалося втекти тому що вона його не боялася, вона ризикнула, відчуваючи, що за це їй нічого не буде, від цієї безкарності народилася її впевненість.

Софія сиділа на лавочці і читала якийсь наївний роман схожий на десятки таких самих, коли трапилася ця зустріч.

У сад увійшла жінка. Її біла сукня волочилася по траві, не лунаючи ні звуку так ніби вона ширяла над землею і не торкалася її. На подив Софії вартова її не прогнала і, здавалося, не помічає її.

Жінка пройшла повз Софію і стала спершись на перила балкона. Софія озирнулася, жінка дивилася в далечінь. Підійшовши до неї вона засумнівалася але все ж таки зважилася заговорити.

• - як вас звати - спитала ледь чутно Софія. Жінка обернулася, в її чорних очах була туга, що здивувалася.
• - мене? – перепитала жінка.
• - вибачте якщо я дуже тихо говорю.
• - ні я тебе почула, звуть мене Катерина.
• - красиве ім'я, а мене звуть Софія, я здивована, що вас сюди пустили - жінка не зводила очей із Софії, це софію трохи збентежило. - якщо я вам заважаю, тоді я піду.
• - ні залишся.
• - не так часто мені вдається з ким поговорити - Софія не могла стримати посмішку, їй хотілося говорити.
• - так мені також.
• - Вас також не випускають.
• - можна і так сказати.
• - ви любите книги? я люблю читати романи.
• - колись я так само як і ти багато читала, але цей час минув, багато чого було і минуло.
• - ви маєте рацію, час летить швидко, якби можна було зупинити його - Катерина посміхнулася.
• - тобі подобається цей замок?
• - замок? він вражає, раніше я теж жила у великому замку, але в порівнянні з цим він здається зовсім маленьким.
• - цьому замку понад сто років, збудував його колись правлячий тут князь Володимир для своєї сім'ї, нижні вежі для дітей верхні для князя та його дружини.
• - але що сталося із сім'єю.
• - канібали їх убили - Софія змінилася на обличчі посмішка змінилася задумливістю.
• - як це жахливо, значить раніше тут правили люди, але як так сталося, що люди програли?
• - канібали це істоти, які прийшли з іншого світу, вони не живі і не мертві людям не дано їх вбити.
• - але звідки ви все це знаєте?
• - я багато чого знаю, пускаючи моя зовнішність тебе не дурить мені багато більше років, ніж здається - Софія була поглинута почутим, в її голові все перевернулося, їй хотілося дізнатися ще щось.
• - але звідки взялися канібали? - Софія відразу подивилася назад, чи не підслуховують їх хтось.
• - точно невідомо, чи є легенда про одну молоду відьму, в руки якої потрапив манускрипт, звідки вона його дістала, куди він згодом подівся, ніхто не знає. Цей манускрипт поглинув її розум. Можливо, саме він і диктував їй що робити. Почали пропадати чоловіки, молоді переважно. Вона їх розчленовувала. З кожного чоловіка брала один орган, найкраще розвинений – Софія від однієї думки скривилася в огиді – було вбито сотні.
• - і що вона з ними робила?
• вона зліпила з цих ста чоловіків одного. Він жив лише одну ніч. Цієї страшної ночі відьма завагітніла.
• - тобто вона і ця химера - не зуміла домовити Софія, від однієї думки її вернуло.
• - так каже історія. Народилися два хлопчики, один з яких був вкрадений, казали, що його вбили і це були не люди. Але один вижив його ім'я Всеволод.[2] 
• - король канібалів, але як же інші, звідки взялися інші? - сонце починало заходити, Софія поглинута думками навіть не помітила, як Катерина вилізла на перило. - Стривайте тут же високо - але не встигла вона сказати це як жінка стрибнула вниз. Софія потяглася слідом, намагаючись ухопитися за краєчок її сукні. Цієї миті варта вже тримала Софію. Ще трохи і вона б теж упала. Опам'ятавшись Софію вже несли геть із балкона.
• - Стривайте, адже та жінка, адже вона впала.
• - не було жодної жінки, ви були самі.