РОЗДІЛ 6

– Ти подивись лише, а ця крихітка гарно тримає дорогу, – дивувався Вадим як Peugeot майже без проблем забирається на розкислу від дощів ґрунтовку на гору.

– Ти недооцінюєш можливості французького автопрому. Ми з пижиком ще дамо фори твоїм німцям, – з гордістю за свого залізного друга відповів Михайло.

– Не думаю що справа в машині. Я на твоєму місці, навіть не наважилась би спробувати заїжджати сюди, – схвильовано сказала Аліна, – кому як не нам знати, ти з своїми талантами і на Таврії сюди видерешся.

Виїхавши з лісової частини гори, кросовер опинився на вершині біля старовинного кладовища. Поряд з ним стояв досить дивний монастир, більше схожий на невелику старовину фортецю з високими кам’яними мурами. Величезна зграя чорних ворон, наче смерч водила моторошні танці, не високо в небі. В додачу до цього легкий туман і сірість дощового неба надавали місцині напрочуд страхітливого враження.

– Вам теж не пособі від цього місця? – запитала Аліна.

– Просто жах мурашки по тілу. Не здивуюсь як що зараз з дороги виникне рука мерця і затягне автомобіль під землю. Або пряму з туману кинеться на капот та навіжена стара, – розійшовся Вадим намагаючись нажахати Аліну.

– Ідіот, мені й без твоїх дурнуватих жартів, стара здається снитиметься, – Аліна ображено глянула на Вадима.

– Ти так і не розповіла що їй було потрібно від тебе, – поцікавився Михайло.

– Начебто радила не їхати до маєтку, адже там смерть чекає. Я не особливо слухала її. Вона мене застигнув зненацька за спини, так злякала що я одразу побігла до машини.

– Точно божевільна, не бери в голову, – заспокоював Михайло, хоча самому чим далі, дивні співпадіння не подобались все більше.

Спустившись з гори вже не такий білий від багнюки кросовер, проїхав ще добрих півтора кілометра лісом в напрямку будівлі. Навіть жодного разу не відвідуючи ці місця, заблукати в них не було жодного шансу. До маєтку вела лише одна досить широка дорога, жодних розгалужень. Хіба що поодинокі, неширокі, лісові стежки відокремлювались від основного шляху, ведучи кудись в невідомому їм напрямку.

Дорога скінчилась на галявині за лісом, по серед якої стояв досить великий двох поверховий маєток, звичайної прямокутної форми. Великі вікна, сірий фасад, широкий ганок зі сходами, не визивали жодних почуттів захоплення. Все було би досить буденно, будинок як будинок, якби не та захоплююча подих краса яка розгорталась за ним. Фантастичні за своєю красою велетенські гори, змушували зупинитесь зачаровано вдивляючись в далечінь.

– Просто неймовірна краса, – захоплено вигукнула Аліна.

– Неперевершено, – підтвердив Вадим. – Я б на твоєму місці брате, зніс цей маєток. Поставив маленький дерев’яний будиночок. Покинув той божевільний Париж і спокійно зустрічав би наближення старості, в цьому райському кутку. Можливо би навіть книгу написав.

– Слухай а ти виявляється романтик. Я і не здогадувалась, – посміхаючись Аліна взяла під руку Вадима.

– Тим не менше, скоро вечорітиме. Обіцяний шашлик сам себе не приготує, – нагадав про свою обіцянку Вадим.

– Тоді ми беремо на себе огляд будинку і речі, а ти давай в сад за будинком. Не повірю що тут не буде зони барбекю з дровами, – розділив обов’язки Михайло.

– По руках, – з задоволенням погодився Вадим.

Вадим попрямувавши до саду зник за будівлею. Аліна з Михайлом повернулись за речами до машини.

– Давай я тубі допоможу з валізами. Як бачиш в мене з речей лише наплічник, – Михайло вихватив дві великі валізи з багажника.

– Необхідно буде ще раз повернутися за продуктами, – тримаючи в руках своє біле пальто і не маленьку сумочку зауважила Аліна.

– Не переймайся сонце, я все зроблю, – посміхнувся Михайло.

– Сонце? Ти навіть не уявляєш як приємно це звучить з твоїх вуст. Будем вважати що за «мале дівчисько» ти реабілітований, – грайливо відповіла Аліна.

– Вибач справді не мав наміру тебе образити.

– Я не ображалась. Михайло послухай мене серйозно…

– Що? – поставивши валізи він повернувся до дівчини.

Аліна з хвилину стояла дивлячись йому в вічі, та все ніяк не наважувалась розпочати діалог. Зрозумівши, що все ж таки зараз не надто підходящий момент, вона вирішила відкласти розмову до вечора. Їй просто необхідно випити вина. Воно повинно допомогти знайти в собі сили, розповісти йому те що так сильно крає її серце:

– Насправді нічого, можеш сам зайнятися речами. Хочу покурити й прогулятися поряд. Трішки втомилася з дороги, – вирішивши зачекати з розмовою сказала вона.

– Які проблеми, звичайно, – Михайло схопивши валізи попрямував до маєтку.

Підкуривши сигарету, Аліна повернула запальничку до сумочки. Кинувши речі на передне сидіння автомобіля, вона попрямувала до лісу. Хмари потроху розсіювалися передрікаючи теплий осінній вечір. Тиша панувала в сосновому лісі. Аліна блукала посеред дерев, з задоволенням вдихаючи свіже, гірське повітря. В думках вона раз за разом прокручувала те що хотіла йому сказати, уважно підбираючи кожне слово. Все ж таки сумніви її не покидали. Що як він не погодиться з нею?. А якщо погодиться Михайло, як їй знайти правильні слова пояснити все Вадиму?. Можливо краще не думати, серце мусить підказати як вчинити правильно.

Вона заглибились в ліс. Маєток розчинився за соснами. Аліна зупинившись, притулилась спиною до одного з дерев. Подивилась в гору на небо, воно майже блакитне. Хмари зникали. Вечірнє сонячне проміння падало на верхівки дерев. Голова паморочилась від свіжого кисню, мабуть організм вже звик дихати забрудненим повітрям мегаполісів. І не хай, їй потрібно очистити думки, просто послухати тишу. Вона зробила останню затяжку. Присіла, повільно сповзаючи спиною кроною сосни. Очі мимоволі сплющувались. Яка приємна тиша. Який віковічний спокій.

Треба повертатись. За хвилину Аліна повільно розплющила очі. Те що вона відчула, був навіть не жах, серце в секунді зупинилось. Вона не могла ні поворухнитись, ні видихнути. Все що вона бачила це очі двох велетенських вовків. Вони стояли в притул до сидячої Аліни. Лише кілька сантиметрів розділяли її обличчя від їх страшних, зубатих паш. Вона навіть не могла зрозуміти коли встигло так стемніти, чому навкруги сутінки.