РОЗДІЛ 9

2011 рік. Муніципалітет Орсіваль департамент Пюї-де-Дом.

Вже шість років минуло від загибелі Марка. Жителі Орсіваля знали, що майже весь час збожеволівша графиня проводить на старовинному кладовищі на горі, біля фамільного склепу.

Осіннє сонце неквапливо згасало за горизонтом, спускаючи на гори білу пухку ковдру туману. Жодної живої душі навколо неї. Тай не потрібно, всі рідні тут, поруч, за стінами склепу спочивають своїм вічним мирним сном. Хіба їм не цікаво що з нею. Чому вони не вийдуть, не спитають як їй одній, чому не заберуть до себе.

– Ні сьогодні не піду, залишусь з вами. Тай чого йти, в тих стінах вічна ніч, тут з вами добре, тихо, – чорна схудла Жильберта вела з собою божевільний неквапливий діалог.

– Доброго вечора Жильберта, – бог знає звідки за спиною Жильберти виник сивочолий, високий чоловік, в діловому костюмі.

Графиня наче не помічаючи його присутності продовжувала свою тиху розмову.

– Дозвольте відрекомендуватись. Мене звати Патрік Орлан, – не звертаючи увагу на відстороненість жінки продовжив сивочолий.

– Ні демон це не твоє справжнє ім’я, – спокійна відповідь Жильберти лише викликала лукаву посмішку на його обличчі. – Я вже давно чекаю коли ти прийдеш по мою душу.

– Як приємно мати справу з освіченими людьми, – вогники багаття зблисну в різнокольорових очах Орлана, – та всьому свій час.

– Забирай чуєш демон. Бери хоч зараз тільки поверни мені Марка.

– Так я поверну його, але…, – Орлан взяв затяжну паузу.

– Але що? Душа, так? Забирай демон лише поверни його, благаю.

– Розумієте графиня, душа так безперечно є умовою нашої майбутньої угоди. Але у вашому випадку не все так би мовити просто у технічному плані, – дивні слова Орлана викликала у графині злість.

– Не мороч мені голову демон, я тебе не боюсь. Кажи свої умови, або котись звідси під три чорти.

– Не гарячкуйте, боятись вам мене справді не потрібно. Принаймні поки що, – зробив наголос сивочолий. – А мої умови хай не здаються вам аж чимось таким надприроднім. Всього лише дозвіл на будівництво, ну і вищезгадана душа. Та не переживайте душа не зараз, а аж за десять років. Десять довгих років поряд з сином, – наче змій задоволений собою, обвивав Орлан графиню своїми обіцянками.

– Який ще дозвіл? – Жильберта вже геть не розуміла що потрібно цьому пройдисвіту.

– Тут ось в чому справа. Для повернення Марка нам знадобиться допомога, одного дружнього нам абатства Мортемер.

– Немає ніякого абатства Мортемер, – заперечила вона, – воно вже давно не існує, – вмить перед очима сплили спогади зустрічі з лейтенантом, біля тої моторошної картини. – «Виходить, все що зі мною відбулось, це все не збіг обставин».– тільки но вона подумала про це, як він відповів.

– Збігів в житті не буває моя дорога Жильберто. Навіть ваше народження мало свій сенс і свою ціну.

– Мамо, – вигукнула вона. Все наче прояснялось в її думках.

– Так. І вона теж заплатила свою, – відверто зловтішався Орлан. Але не будемо ворушити минуле, в ньому є кому розбиратися без нас.

– Будь проклятий демони, це ти загубив моє життя.

– Ні Жильберто. Тут ви докорінно не права. Я насправді нічим не відрізняюсь від вас. Ми з вами лише маленькі гвинтики, які запускають ланцюгову реакцію неминучих подій. Та ми здається відволіклись від суті нашої угоди. Все надто просто. Ви даєте дозвіл на будівництво абатства, саме тут на вершні гори, поряд з кладовищем. Мені відомо що ці землі належать вам. Всього за рік наші друзі, перевезуть сюди старовини реліквію яку зберігають віками. Завдяки потаємним знанням цієї книги і їх добрій волі, ми повернемо вам Марка.

– Все ти солодко розповідаєш демон, хоча я знаю що тобі не можна вірити.

– Вам людям притаманно, недовіряти нашому брату. Та хіба це справедливо? Ми ніколи не дозволимо собі порушити контракт.

– Контракт?

– А як же, слова не закріплені на папері лише беззмістовний звук. Краплина вашої крові і все неминуче, трапиться.

– Я згодна демон. А тепер залиш мене.

Краплина крові впала на пожовклий аркуш паперу. Очі сивочолого зблиснули пекельним вогнем. Задоволений роботою Орлан розвернувшись попрямував геть. З кожним не квапливим кроком все дужче розчиняючись в білому нічному тумані. Вже зник навіть примарний силует, як в кроці від неї, з того самого місця де ще хвилину назад стояв Орлан, прозвучав його моторошний низькій голос: – Чекай мене в ночі, рівно за рік, в маєтку. Я поверну тобі Марка.

Не існувало жодного свідка цієї розмови. Навіть як би випадковий перехожий і побачив цю сцену на власні очі, він неодмінно подумав, – «геть лишилась глузду графиня, ведучі сама з собою божевільні моторошні розмови».

Вже за рік Орсиваль гудів слухами про абатство, яке наче виросло з під землі біля старого кладовища. Випадкові, нечисленні свідки переповідали що будівництво велось лише в ночі, дивними монахи в темних чорних рясах. Здавалось, що всі вони наче клоновані на одне лице, носили незрозуміле татуювання в вигляді дракона під п’ятикутною зіркою на лівій шоці. Жоден місцевий житель не зустрічав їх в день, що одразу викликало стурбованість і породило цілу низку химерних чуток. Ще більш незвичною була будівля абатства. П’ятикутна келія, оточена височенними кам’яними стінами, в яких не було жодних дверей, або іншого видимого проходу.

Місяць у своєму повні пробивався тьмяним холодним світлом крізь незашторені вікна двоповерхового маєтку сім’ї де Габен. Величезні сходи по центру розділяли маєток на два семеричні крила. На другому поверсі розмішувались спальні. З правої сторони від сходів величезна столова, з кухнею. По обидві сторони під сходами двері до вже давно порожніх кімнат колись численного, обслуговуючого персоналу. У темній вітальні, розташованій з лівої сторони, на широкому м’якому кріслі, понурившись в морок сиділа в очікувані графиня. Вона чітко пам’ятала, роковий час настав. Вона виконала свою частину угоди, черга за демоном. Час спливав та він все не з’являвся.