Природа Звіра

Розділ 17. Герої та Вигнанці.

Підвал Нестора вичистили на диво швидко. Всі бочки з пивом та вином, не розбираючись вилили в лісі. Все що там залишили це смолоскипи, стіл і тяжке дерев'яне крісло, котре люди Криштофа прибили до підлоги.

В підвал приволокли й Амадея. Омеляна потягнули на найближче дерево. Дивно, як натовп може повернутись проти зрадника.

- Благаю, пані Ольга! — плакав він. — Лихий поплутав!
- За зраду та підбурювання людей до бунту! — Криштоф говорив так, щоб чули всі. — Ця людина засуджена до страти через повішення.

Омеляну на шию натягли петлю. Мотузку перекинули через стовбур найближчого дерева. Під ноги поклали дерев'яний пень. Ольга сама затягла зашморг.

- Жадність тебе згубила. — тихо сказала йому.
- Я не хотів! — плакав той. — Я хотів, як краще!
- Тому ти вистрілив мені в плече?

Омелян замовк. Він більше нічого не сказав. Ольга виштовхнула з під його ніг пеньок і мотузка на дереві натягнулась.

Мамай не став дивитись на його муки. В підвалі чекав Амадей.

***

Алхіміку перемотали ногу, щоб він не стік кров'ю. Він не подавав страху. Його всадили в спеціально приготоване для цього крісло і міцно зв'язали. В підвал занесли стіл. Вцілілі люди Криштофа демонстративно розклали перед чаклуном всілякі залізні предмети. На одному зі стільців розмістився Криштоф. Ще на одному Денис.

- Вітаю, козаче! — сказав він, як тільки Мамай спустився по сходах, — Перехитрив мене.
- Хто наслав скелетів в катакомби? Мотря?

Амадей обдумував, що сказати, але козак розумів, що вгадав. За це вони її й знищили.

- Просто перестрахуватись і налякати допитливих. – спокійно сказав він. – Але тебе не затримали.
- Це було не тяжко. Ви з напарником занадто легковажно до всього ставились. Я думав, знайти вас, займе в мене більше часу.
- Що ж ти тоді довів до повстання? — засміявся він. – За холопа мене не тримай козаче! Тобі просто пощастило скласти здогади, котрі більшість би навіть не склали, от ти й хизуєшся. В мене це не викликає нічого крім сміху…
- Твій напарник в катакомбах теж сміявся. — Мамай підійшов до столу та оглянув інвентар. Небагато, але вистачить і цього. Молотки, щипці, кліщі, ножі, серпи. — А потім він згорів дотла. Йому ще пощастило, чого не скажеш про тебе.
- Невже мене це повинно налякати? Різатимеш мене? Здиратимеш шкіру? Може краще зашморг на шию, бо дарма час витратиш.
- Знаєш, – Мамай навіть не дивився в його бік. – Спочатку всі поводяться по різному. Хтось мовчить, хтось погрожує, хтось хоче здатись хоробрішим. В кінці всі поводяться однаково. Вони говорять все, щоб це припинилось. Ти знаєш це, я знаю це, всі присутні знають. Так чому б тобі не перестати витрачати наш час?
- Це правда? – на Амадея це ніяк не впливало. – Ти знищив древнього?

Мамай промовчав.

***

- Мамаю, ти тут?! - долинуло згори.
- Тут!

Козак поглянув вгору. В отвір, в який він провалився, зазирнула голова Криштофа. Він злякано дивився на тіло древнього.

- Що воно таке?
- Вже нічого, – неохоче буркнув козак. – Тепер це мертве ніщо.

Мамай якраз закінчив осипати древнього порохом, що знайшовся в кисетах Нестора. Дістав кремінь.

Тіло древнього зайнялось на диво швидко. Мамай відійшов від тіла через сильний жар. Криштоф лише встиг спустити мотузку, коли від істоти залишилась лише гора попелу, котру Мамай старанно розтоптав. Забрав в Нестора одну з шабель, схопився за мотузку і поліз нагору.

***

- Все, що мені потрібно – це ім'я. Ім'я того, хто послав тебе і того стрільця сюди.
- Все з власної ініціативи, – спокійно відповів Амадей. – Я волонтер. Знаєш, що означає це слово?

Мамай знав, але не став переконувати в цьому Амадея. Денис неспокійно совався в кріслі чекаючи на початок катування. Але Мамай все затягував. Він все ще шукав необхідний предмет.

В підвал спустились люди Криштофа.

- Все, що ми знайшли в домі алхіміка, – відрапортував один з них.
- Все на стіл! – наказав Мамай.

***

Карл передав люльку Мамаю. Мамай випустив кільце диму. Вони лише закінчили з могилою Леона. Закопана землею яма зі свіжим хрестом. На могилу вони поклали шаблю старого шляхтича. Лопати лежали позаду них.

- Гарний тютюн, — прокашлявся Карл.
- Козацький! — з гордістю відповів Мамай.

Вони спостерігали за великою похоронною процесією. Слідом за ксьондзом йшла Ольга. Рани не було видно, але місцями вона ловилась за плече та кривилась від болю. Позаду несли труни з тілами. Ольга намагалась не показувати, але було видно неозброєним оком, що смерть її батька дуже сильно її зачепила.

Криштоф та Денис на похоронах не були. Захищаючи Ольгу та Ганну, вони поклали кількох людей. Бажання потрапити на очі родичам померлих вони не мали.

Мамай з Карлом віддали останні почесті Леону і пішли в шинок.

- Я жалію, що пропустив, як ти катував Амадея, – сказав Карл по дорозі. — Навіть Денис відмітив ефективність.
- Тобі не потрібно було цього бачити, – сказав Мамай. – Ти той, хто відвернув повстання і врятував жителів від мари, насланої алхіміком. Уяви, як зіпсується репутація рятівника Герасимівки, коли вилізе, що він катував людину?

Карл погодився. Вони деякий час йшли мовчки, слухаючи завивання вітру.

- Чому ти не розповів нікому, крім Криштофа про древнього? – не вгавав Карл. – Тоді б ти теж був героєм. Люди не дивились би на тебе косо.

Додав він, коли повз них проходило кілька селян. Карл відповів їм поклоном

- Ви герой, шляхтичу! – кричали вони. – Благослови вас Всевишній.

Карл ніяково всміхався і говорив, що це їхня заслуга в першу чергу.

Мамай всміхався, коли чув це. Не було ніякої насланої мари. Люди проливали кров з власної волі. Сонце зайшло за чорні хмари. На Герасимівку насувався дощ.

- Будівництво фортеці має продовжуватись, – сказав козак, як тільки вони вийшли на пусту вулицю. – Уяви, що буде, коли люди дізнаються, хто був похований внизу? І близько не підійдуть. Ніхто не захоче будувати фортецю. А так всі бояться загрози з боку бусурман.



Іван Дурський

Відредаговано: 28.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись