Епізод 3: Сім’я

Ми з Вікою прокинулись о дев’ятій. Випили кави і моя подруга поспішила в салон, бо на одинадцяту мала клієнтку. Я ж залишилась вдома, насолоджуючись вихідним.

Окинула оком кімнату і зрозуміла, що пора зайнятись прибиранням. Вставати з ліжка не хотілось. За вікном рвав вітер, а небо закуталось у сірі хмари депресії. Обійнявши невдоволеного Персика, я заповзла під ковдру і сховалась там від цілого світу.

З чіпких лап сну мене вирвав ґвалт голодного кота. Я ледь розплющила очі і зрозуміла, що відчуваю себе так, наче по мені катком проїхались. Ніколи не любила спати вдень, але змордований нервовою роботою організм взяв своє.

Я погодувала кота і розігріла собі залишки вчорашньої піци. На вулиці сніг почав сікти по одиноким перехожим. Березень вже давно вступив в права, але продався зимі, забувши, що має привести у світ весну.

Мені здавалось, що моє життя тече у тому ж руслі. Ніби все повинно складатись добре, а мене хвилями відносить все далі й далі від привітного берега.

Стало шкода себе і я заплакала. Обожнюю ревіти, коли ніхто не бачить. Сльози, соплі, червоні очі – це все про мене. Я випускаю назовні те, що не можу пережити у вигляді звичайних емоцій.

Персик вже звик, що час від часу його хазяйка влаштовує драматичні концерти без глядачів. Кіт вийшов з кухні і залишив мене рюмсати на самоті, як справжній джентльмен.

Заспокоївшись, я зрозуміла кілька речей. Перше: треба негайно міняти роботу, поки я ще маю хоч якісь сили. Друге – якщо звільнитись без запасного варіанту, в мене не залишиться шляхів для відступу і додасться мотивації.

Варіант залишитись без грошей страшенно лякав. Але руки самі потяглись до телефону. Анжела Василівна з радістю погодилась на моє звільнення і навіть не вимагала двотижневого відпрацювання.

Через півгодини мене накрило усвідомлення, що я накоїла дурниць. Та відступати було нікуди. Щоб хоч якось розвантажити мозок від нав’язливих думок, я зайнялась прибиранням.

Дісталось навіть Персику. Моє завзяте вичісування рудого хутра явно не подобалось коту. Ми розійшлись достойно: в мене залишився клубок його шерсті, а Персик підступно наніс мені кілька подряпин.

Дзвінок по вайберу перервав мої плани. На екрані з’явилась Рита – моя тітка. Та сама, що переїхала у Лондон, вийшла заміж за англійця, а мені залишила свою однокімнатну квартиру.

Рита завжди була надзвичайно красивою, і з віком ставала все привабливішою. Інтернет знущався над моїми нервами, і тітка регулярно завмирала на екрані у смішних позах. Вона запитала:

— В тебе все добре?

— Так, все чудово. Сьогодні вихідний, займаюсь прибиранням. — про звільнення я промовчала.

— Плани на вечір є?

— Ні.

— Не сиди вдома. Піди кудись і розважся! — Рита знала, що мій внутрішній інтроверт перемагає занадто часто.

— Добре, не хвилюйся. Я обов’язково кудись піду ввечері…

— Тіна, сонечко, мені треба бігти. — я почула, як незнайомий чоловік вигукнув на англійській: «Ми знайшли його слід!»  і Рита швидко додала, — Люблю, цілую!

Я навіть не встигла відповісти їй. Зв'язок швидко обірвався. Кого вона знайшла і що то був за мужчина? Голос її чоловіка Томаса я знаю. Але від розмови зі мною її відірвав хтось інший.

Рита мало розповідала мені про своє життя в Лондоні. Я приїздила до неї кілька разів, але майже завжди вона скидала мене на Томаса. І на кілька днів мені доводилось поринати у світ музеїв, вистав і максимально концентрованого культурного дозвілля.

Томас був привабливим інтелігентним чоловіком сорока років. Він намагався показати мені все, чим так пишались англійці. Проте чоловік завжди уникав питань про особисте. Здавалось, що вони з Ритою змовились проти мене.

Однак я не ображалась. Рита виростила мене і любила, як молодшу сестру у той час, як мої батьки намагались влаштувати власне життя. Так буває, коли незахищене кохання дарує двом юним студентам дитину, що потребує піклування.

Два роки мої батьки намагались стати сім’єю. А потім втрутилась бабуся, яка сказала, що вони ніколи не будуть кохати одне одного, а тому й дитину не варто мучити такою родиною.

Вона забрала мене й віддала Риті на виховання. Їй було лише вісімнадцять. Не знаю, як вона згодилась виховувати дитину у такому віці? Я й в двадцять п’ять не думаю про таке.

Через п’ять років мій батько відправився у полярну експедицію. А мама стала художником і досі їздить по світу з виставками. Ми підтримуємо зв'язок і вітаємо одне одного зі святами, але скоріш, як добрі знайомі.

Бо справжня моя сім’я – це Рита. Вона заспокоювала мене, лікувала, гримала на мене, коли я творила всіляке. І я досі люблю її всім серцем. Мабуть, з кожним днем все сильніше, бо розумію через що їй довелось тоді пройти.

Та й взагалі, чого це я причепилась до незнайомого чоловічого голосу? Може Рита зайнята робочими питаннями. Вона працює у міжнародній фірмі, займається пошуком нових товарів, що можна реалізувати на внутрішньому ринку.

Часом дивуюсь сама собі. Як прийде в голову якась дурниця несподівано. Так і складається враження, що я підписана на канал «Раптові дурощі зненацька». Звідки воно береться?